Ґарґантюа і Пантаґрюель - Франсуа Рабле
Отож хай Твоя Магніфіценція рачить явитися на дискусію. Вона відбуватиметься в Актовому залі Наваррського колежу о сьомій годині ранку.
Вислухавши його мову, Пантагрюель поважно відповів так:
— Мостивий пане! Я охоче ділюся тими благами, якими ущедрив мене Господь, бо всяке добро йде від нього і йому вгодно, аби це добро множилося серед людей, які на нього заслуговують і здатні сприйняти манну небесну, звану високим знанням; а нині, остільки мені відомо, ти посідаєш серед них перве місце, отож я, щоб ти знав, ладен коли завгодно, мірою своїх скромних сил, удовольнити будь-який твій виклик, хоча не ти у мене, а я у тебе повинен учитися; але оскільки ти сам мене запросив, то ми розберемо разом якісь для тебе темні сторони і пошукаємо їхнього розв'язання на дні того невичерпного джерела премудрости, де, за Гераклітом, таїться істина.
І я цілком пристаю на запропонований тобою спосіб дискутувати з допомогою знаків, мовчки; бо ми й так порозуміємось і уникнемо оплесків, до яких удаються дурнолобці софісти, почувши під час диспуту якийсь вузлуватий доказ.
Отож завтра я буду на місці у зазначену годину, але з такою умовою, щоб не було ніякої гніванки чи лайки поміж нами, бо ми шукатимем не хвали і не оплесків, а йно істини.
На це Таумаст відповів так:
— Мостивий пане! Хай Бог сподобляє тебе своєю ласкою, а я вдячний тобі за те, що Твоя висока Магніфіценція звалилася спуститись до такої мізерії, як я. З Богом, до завтрього!
— З Богом! — відповів Пантагрюель.
Ласкавий мій читачу! Ти навіть не уявляєш, як високо заносилися цілу ніч у своїх думках і які гнали химери Таумаст і Пантагрюель. Зрештою цей Таумаст сказав консьєржеві заїзду Клюні, де він зупинився, що ніколи він так не знемагав на спрагу, як тієї ночі.
— Мені все мариться (сказав він), ніби Пантагрюель стає мені в горлі руба. На Бога, звеліть подати мені вина та свіжої водички, щоб горлянку прополоскати.
Пантагрюеля, того теж розворушило, як ніколи, і цілісіньку ніч він усе гортав:
Книгу Беди De Numeris et Signis,[209]
Книгу Плотіна De Inenarrabilibus,[210]
Книгу Прокла De Magia,[211]
Книгу Артемідора Per onirocriticon,[212]
Анаксагора Peri Semion,[213]
Інарія Peri Aphaton,[214]
Книги Філістимона,
Гіппонакса Peri Anecphoneton,[215]
а також безліч інших, поки нарешті Панурґ не сказав:
— Сеньйоре, викиньте все зі своєї голови і лягайте спати. Ви надто збуджені, боюсь, як би ви не перемудрили і не довели себе до мозкової огневиці. Але спершу келепніть дзвінко разів двадцять п'ять-триддять, та й пухніть собі, а вранці на диспуті з добродієм англійцем виступлю я, і як я не доведу його ad metan non loqui[216], можете мене проклясти.
— Бачиш (сказав Пантагрюель), Панурже, мій друже! Це ж найдивовижніше учене світило: чи ж ти здужаєш із ним тягатися?
— Ще й як здужаю, — мовив Панурґ. — Годі балачок, покладіться на мене. Хто ученіший за біса?
— Ніхто (відповів Пантагрюель), окрім тих, хто сподоблений Божої ласки.
— А проте (сказав Панурґ) я не раз виступав проти їхнього кодла і всіх їх поклав на обидві лопатки і загнав на слизьке. Отож будьте певні, що завтра ваш панята англієць прилюдно обкакається.
Панурґ усеньку нічку пиячив із пахолками і гуляв із ними у примус і секундус і в цурки, а розплачувався защіпками від плюндрів. А як умовна пора наспіла, він подався зі своїм паном до вказаного місця, а там уже зібрались, можете мені повірити, всі паризійці, і старе, і мале.
Хоть цей бісів Пантагрюель (думали вони) заткнув за пояс усіх базік та жовторотих софістиків, та цього разу йому натруситься, адже цей англієць справжній чортяка з Вовера. Побачимо, хто кого.
Усі вже зібралися, Таумаст їх виглядав, і коли Пантагрюель із Панурґом упали до зали, всі бурсаки, спудеї, бакаляри і делегати заляпали в долоні, з дурної своєї завички. Аж це Пантагрюель покликнув товстим голосом, так ніби з двійчастої гармати пальнув:
— Тихше, сто чортів твоїй мамі, тихше! Їй-богу, падлюки, як мене роздрочать тут, я всім вам голови позриваю.
На ці слова присутні завмерли з жаху і більше й не кавкнули, буцім кожен проковтнув п'ятнадцять фунтів пір'я, і від цього гарикання їм так захотілося пити, що вони на півфута повисолоплювали свої язики, ніби Пантаґрюель сипнув їм соли до рота.
Тут озвався уже Панурґ, звертаючись до англійця:
— Мостивий пане! Ти прийшов сюди змагатися у змажці на запропоновані тобою питання чи вчитися і пізнати істину?
На що Таумаст відповів:
— Мостивий пане! Мене привело сюди високе бажання повчитися і пізнати те, в чому я цілий вік сумнився, бо досі жодна книга і жодна людина не могли розвіяти моєї зневіри. Змагатися в
