Ґарґантюа і Пантаґрюель - Франсуа Рабле
А Панурґові й байдуже. Він завів звичку носити під полою прута і давав гарячих пахолкам, щоб вони швидше несли вино своїм панам.
У його купині було понад двадцять шість кишеньок і карманців, завжди туго натоптаних:
в одному лежала олив'яна гральна кість і гострий, як у кушніра, ножик, яким він зрізав гаманці;
у другому — слоїк кислого соку з незрілого винограду, яким він бризкав ув очі переходням;
у третьому — зрадзілля, опушене півнячими і гусячими пір'їнками, — аби саджати добрим людям на плащ або ж на капелюх; а ще він присобачував людям роги, з якими тамті ходили по цілому місту, а іноді й ціле життя; жінкам він теж їх чіпляв іззаду до брилика — у подобі чоловічого причандалу;
у четвертому — купа ріжків із нужею та блошнею, — він збирав їх у жебраків на цвинтарі Невиняток, а потім із допомогою очеретинок чи пишучих пер струшував їх на комірці найбільшим манірницям, переважно у церкві, він ніколи не залазив на хори, а зоставався у бабинці — байдуже, за обіднею, вечірнею чи на проповіді;
у п'ятому — сила гачків та гачечків, якими він любив зчіпляти чоловіків і жінок, зібраних тісною юрмою, надто тих жінок, які ходили у платті з тонкої тафти, — трохи сіпнуться, і платтю швах;
у шостому — бляшанка із губкою, кресалом, крем'яхом та всяким таким справиллям;
у сьомому — двоє-троє запалющих скелець, якими він доводив до нестями чоловіків та жінок і вони аж казилися в церкві; недарма він казав так: як жінка яріє в костелі, то жінка яріє і в постелі;
у восьмому — запас ниток і голок, із допомогою яких чого він тільки не витинав.
Якось у великій залі суду, перед тим як Кордильєр збирався правити службу, Панурґ допомагав йому прибратися і надіти шати; однак, зодягаючи його, він примудрився пришити білий стихар до ряси та сорочки, а потім дав хода, коли панове судді посідали, щоб слухати обідню. Та ось як дійшло до Ite missa est[198] і сарака frater[199] заходився скидати із себе стихаря, то заодно стягнув і рясу з сорочкою, бо те все було міцно зшите докупи, і, заголившись по плечі, показав усім свої струменти, а були вони здоровецькі. І що завзятіше frater те все із себе цупив, то більше оголявся, поки нарешті один судовик покликнув: «Що ж це, кат його мамі, таке? Чи не думає чесний отець, що ми на приносини дарів цілуватимем його в зад? Чи й не так! Хай ліпше вогонь святого Антонія таким робом знаменується!» Відтоді бідолашним чесним отцям велено було розбиратися лише у себе в ризниці, а при всіх — ніяким світом, надто ж при жінках, щоб не підкусити їх на гріх. Коли ж хтось цікавився, чому це у фратрів такі довгі яйця, Панурґ щоразу блискуче розв'язував проблему.
— У віслюків тому довгі вуха, — казав він, — бо їхні матінки, як засвідчує Де Аліако у своїх Suppositiones[200], не надівають їм на голови очіпків.
Так само і яйця бідолашних блаженних отців — вони такі довгі тому, бо їхні плюндри не мають матні, тож горопашний пуцвірок гуляє собі як-хотя і знай брякає по їхніх колінах, як вервечки при поясі в жінок. От вони й робляться такого великого розміру: під час отого брякання рідини людського тіла спускаються до згаданого пуцвірка, бо, за твердженням законників, постійне хвилювання і рух породжують жаду.
Item[201] одна його кишеня була набита квасцями, і ті квасці він сипав вичепуреним дамам за ковнір, тому декотрі мусили при всіх роздягатися, а інші танцювали, як когутик на жаринах, а ще інші били дрібушки, мов палички по бубону, а ще гасали по вулицях, і він біг за ними і, яко зальотник поштивий і галантний, накидав тим із них, що роздягалися, плаща на спину.
Item ще в одному кармані зберігалася фляшка зі згірклою олією, і, розминаючись із ошатно вбраною жінкою чи там чоловіком, він заяложував і бруднив найкращі місця на одязі, вдаючи, ніби мацає крам, і примовляв: «О, яке добре сукно, яка добра саєта, яка гарна тафта, мадам! Дай вам Боже все, що вашій душі заманеться — обнови, нового друга! Хай вас Бог береже!» З цим словом він посилав свою руку їй до коміра. І незмивна масна пляма, посаджена там, так міцно в'їдалася потім у душу, в тіло і в її добре ім'я, що сам анциболот її б не вибавив. А він казав на прощання: «Мадам, вважайте не впадіть, попереду он велика брудна баюра».
Ще в одній кишені був розтертий у порошок молочай, і туди ж таки він засовував тонкої роботи гарний носовичок, який на галантерейному кружґанку поцупив у гожої білошвейки, коли знімав у неї з грудей вошу, впущену туди, між іншим, його ж таки рукою. Обертаючись у товаристві бонтонних дам, він щоразу забалакував про шитво, клав руку їм на перса і питав: «Ці мережки фламандські чи валенсійські?» Потім діставав свій носовичок. «Помилуйтесь, помилуйтесь, оце робота! — казав він. — Чи то зі Сцициньяну, чи то з Дриснісони!» І струшував, хляпаючи, хустинкою перед їхнім носом, і тоді чотири години поспіль тільки й чулося апчхи та апчхи. А сам він під той час бздів, як жеребчик, і жінки з реготом питали:
— Ви що, Панурже, пукаєте?
— Перепрошую, пані (казав він), я добираю супровід
