Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Я влаштовуюсь у віддаленому кутку бару і стараюся не поводитися так, наче когось шукаю. Саме тепер хтось десь пише пародію на шпигунський детектив, де я — ідіот у барі, який вдає із себе Джеймса Бонда. От чорт, якщо це так, то, може, замовити собі мартіні? Ті двоє несподівано підводяться, і я розумію, що, прямуючи до автостоянки, вони запросто можуть пройти повз мене. Але Джонсон рушає туди через відкриту арку, що за кілька футів від його столика, а Кубинець іде слідом. Зелена «Кортина» виїжджає зі стоянки. Я вилітаю з бару залічені секунди і стартую за ними, від їхньої автівки мене відділяють зо дві сотні футів. Дякувати Богові, що години пік є годинами пік будь-де у світі.

Стежити за автомобілем мені не доводилося з часів Еквадору, коли я працював з Адлером. Для адреналіну я застарий, але, чорт забирай, однаково якесь відчуття є. І мені воно подобається. Тобто дуже, дуже подобається. Може, варто спрямувати цей виплеск енергії у свій член і трахнути когось, байдуже кого.

З Трафалґар-роуду Луїс повертає ліворуч, у скупчення транспорту, а потім ще раз бере ліворуч. Сотню ярдів ми проїжджаємо незнайомою мені дорогою. Тоді Луїс повертає на південь, зрізує через Гаф-Вей-Трі-роуд, і я навіть не помічаю, як ми опиняємося в гето. У кожному разі, будинки навколо стають дрібнішими, дорога — вужчою, і все більше дахів під цинком, притисненим зверху цеглинами. Цементні стіни теж замінив цинк, з написами графіті: «ННП — даймо», «Чоловіки з чорними серцями», «Владу — чорним», «Растафарі — педарасти» і таке інше. Якщо сфокусуватися на них і на зеленій «Кортині», то в голову не лізуть думки про те, який же я причмелений: я, білий чоловік, їду найчорнішим гето Кінгстона. Гаф-Вей-Трі — теж не подарунок, але такого я ще не бачив. Проскакує думка, що тут і заблукати недовго, але я її відганяю. Вони летять на швидкості, і мені теж хочеться піддати газу, але ж на дорогу будь-якої миті може вибігти якась маленька школярка в синій формі.

Луїс тутешні дороги знає. Відчувається, що він не раз бував у цих місцях. Гадаю, багато-багато разів. Я тільки тепер виявляю, що моя нога тисне на газ, але свою машину я відчуваю добре; відчуваю, як трясуться руки на кермі, а автівку кидає то ліворуч, то праворуч, одного разу довелось навіть перестрибнути через відкритий люковий отвір. Авто підплигує на вибоїнах, треться об дорогу, скреготить. Зелений автомобіль то виникає, то зникає з поля зору, ховається за рогом і з’являється знову, коли за три-чотири машини вигулькую я. Боже, сподіваюся, він мене не намагається скинути з хвоста? Я вже майже сказав собі: «Треба валити звідси», — відчував, що треба, але передумав.

Ми їдемо якимось шосе — ще одна дорога, що я її в очі ніколи не бачив. Будинки тут ще дрібніші, ще більше оцинкованих і убогіших, а люди зовні прямують у той же бік, куди їде зелена автівка. Обабіч шляху здіймаються пагорби. Ці пагорби заввишки з двадцять футів, і я починаю розуміти, що це таке. Гори і гори сміття, навіть не гори — а дюни і дюни, так начебто Сахара раптом взяла й перетворила весь свій пісок на барахло та сміття. Дим тут густий і кислий, немов горять трупи тварин. Люди лазять по сміттєвих дюнах, навіть тих, що тліють, риються в усьому цьому непотребі й набивають чимось свої чорні пластикові мішки. Про зелений автомобіль я майже забув.

Одна за одною спливають хвилини. Дюни зі сміття тягнуться без кінця-краю, а вервечка людей на них усе наповнює свої чорні мішки. Зелений автомобіль уже зник. Я зупиняю машину, розмірковуючи, що робити? Просто переді мною дорогу перебігають двоє хлопчаків, і моя рука тягнеться до приладової панелі. Може, мені варто вийняти пістолет і принаймні запхати його за пазуху? Серце б’ється часто-часто. Що я тут, у біса, роблю? Повз проходять ще двоє юнаків, потім жінка, слідом зграя чоловіків та жінок, хлопчиків та дівчаток — спереду і позаду автомобіля; чоловіки та жінки йдуть човгаючи, а дітлахи — прискоком і підстрибом, і кожен несе з собою чорний мішок. Хтось ударяє автівку, і я підстрибую на сидінні, ривком відчиняючи бардачок, щоб можна було щомиті вихопити звідти пістолет.

Лиш Богу відомо, скільки ще минає часу, перш ніж я нарешті знову тисну на газ. На дорозі, як і раніше, жодної машини, хоча це шосе; з одного боку тут скелі, а з другого — море. Повз мене проїжджає лише білий «Датсун», за кермом якого — чорношкірий з азійськими розкосими очима; він висовує з вікна голову й озирає мене. Міг би присягнутися, що він похмуро супився, що взагалі-то дивно: ми з ним ніколи не були знайомі. Ледве я встигаю наблизитися до повороту ліворуч, як звідти зненацька, немов з нізвідки, вилітає зелена «Кортина» і лупить мене в бік. Я вдаряюся лобом об кермо, а тоді шиєю — об підголівник. Першим з «Кортини» виходить Кубинець (принаймні мені здається, що це Кубинець). Він підбігає до моєї автівки з пістолетом напоготові й упирає мені його під щелепу.

— Стривай, я його знаю. Це один з ваших, — каже він.

— Що? Оце так срань... Діфлоріо? Що за фіґня? Діфлоріо, що за перегони-переслідування?

Вони обидва голосно наполягають на тому, щоб відвезти мене до лікаря, хоча зі мною нічого страшного не сталося. У державній лікарні Кінгстона мені накладають на лобі шви, а я намагаюся не звертати уваги на юрмисько людей у коридорах, а також на сліди крові та ще чогось на підлозі. Лікар навіть не визнав за потрібне зняти з себе хірургічну маску. Я хочу лише одного — поїхати звідси, та ось біда: я не пам’ятаю, як сюди втрапив. Не можу до пуття згадати навіть після того, як бачу біля реєстратури Луїса Джонсона, що незворушно читає газету побік якоїсь чорношкірої жінки.

— Де мій автомобіль?

— Солоденький, тебе підлатали? Маленькому стало легше?

— Мій автомобіль, Джонсоне.

— Не ’наю, десь у гето. Його вже, певно, повністю розібрали на гвинтики.

— Кумедно, Джонсоне. Дуже кумедно.

— Зі мною їхав лас Касас, він і відігнав його до посольства. Все чудово. Доведеться дружині, правда, пояснювати, але авто не так щоб геть розбите.

— Якого чорта, Джонсоне?

— А що я можу сказати, солоденький? У мене хтось висне на хвості, і я вирішую, що треба б цього