Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Він же так тебе тричі назвав.

— Я й не помітив.

— Ти не помітив, що чоловік тричі назвав тебе іншим ім’ям?

— Та хто, в сраку, розуміє хоча б половину з того, що вони белькочуть?

— І справді.

Використання фальшивого імені, разом із моїм знанням цього «конспіратора» як такого, мали максимально активувати в мені інстинкт теорії змови. Але ж це — Марк Ленсінг. Про Джеймса Бонда він, мабуть, чує вперше.

— То що там стосовно прес-конференції?

— Це був радше прес-брифінг. Я справді думав, що побачу там тебе.

— Видно, не таке вже я й велике цабе.

— Ти туди потрапиш.

«Пішов ти, пане засранцю в пурпуровому бікіні».

— Що за чувак був там від «Роллінг стоуну»?

— Не ’наю. Але він ставив багацько запитань про банди і всяке таке. Наче всім аж пече почути про це саме від Співака.

— Про банди?!

— Про банди. Про якусь там перестрілку в Кінгстоні й інше лайно. Ні, справді. А потім він спитав, як близько Співак зійшовся з прем’єр-міністром.

— Отакої!

— Угу. А я весь цей час не переставав думати-гадати: а де ж це мій друзяка Алекс?

— Як мило з твого боку.

— Так, я такий. Милий. І можу залучити тебе до роботи. Цей тиждень я був з ним мало не щодня. Я злетів так високо, що навіть повітряний змій може лопнути від заздрості. Отже. Познайомився я зі Співцем місяць тому, коли його менеджер найняв мене зібрати для цього концерту знімальну групу. Я навіть приніс йому пару ковбойських чобіт. Великі, блискучі, цегляно-червоні, від «Фрая»[238]. Ти ж ’наєш, ці Ямайці обожнюють власні ковбойські фільми. Ті довбані чоботи, скажу тобі, тягнуть на цілий статок.

— Ти їх що, купував?

— Та ну, з якого дива?

— А хто ж?

— Так ми ж добилися ексклюзивних прав на знімання концерту.

— Тобто тебе найняли знімати концерт? Я й не знав, що ти кінематографіст.

— Ти про мене багато чого не знаєш.

— Певна річ.

— Хочеш «Май-тай»? Він тут гівняний, зате безплатний.

— Та ні, мені й так добре. То яку ти мені хочеш надати послугу? І що за це хочеш?

— Ти завжди такий нетактовний? Гей, а де мій, на хрін, коктейль?.. Друзяко, я хочу лише допомогти тобі. Ось у чому річ. Ти ж прагнеш підлізти ближче до Співака, так? Опинитися з ним наодинці?

— Ну, так.

— Я можу зробити тебе частиною нашої команди. Ти будеш журналістом чи ще якимсь членом.

— Я й так журналіст.

— Ось бачиш! Отже, чудово впораєшся з роллю. Я, братику, маю до Співака абсолютно необмежений доступ. Ні в кого ніколи такого не було і ні в кого ніколи не буде, ні в якої знімальної групи. Нас найняв сам менеджер лейблу, і наше завдання — знімати все. Навіть, чорт забирай, коли він сидить на унітазі чи трахає лівійську принцесу, яку хоче навчити сексу мандинго[239]. Я відзніму яке-небудь твоє інтерв’ю для фільму, але ти зможеш його використовувати як забажаєш.

— Ого. Звучить справді круто, Марку, але нащо це тобі?

— Мандруєш порожнем, Пірсе?

— Завжди. Так легше бігати.

— А я маю додатковий багаж, який комусь треба переправити назад до Нью-Йорка.

— Чому б просто за нього не доплатити?

— Треба, щоб він прибув раніше, ніж я.

— Чо ’отак?

— Слухай. Я роблю тебе частиною моєї команди. Коли ти полетиш назад до Нью-Йорка, то прихопиш для мене одну з моїх валіз. Усе просто.

— За винятком того, що нічого не буває просто. Що в тій валізі?

— Та всяка всячина до фільму.

— І взамін багажного ярлика ти даєш мені Співака?

— Ага.

— Май на увазі, Ленсінгу, зовнішність оманлива. У мене лише вигляд ідіота. Кокаїн чи героїн?

— Ні те, ні інше.

— Марихуана? Тільки не свисти мені.

— Що? Алексе, ну що за бздо ти несеш. Ту валізу в аеропорту Кеннеді в тебе відразу заберуть.

— Ти що, шпигун, який повернувся з холоду?

— Раста на ЦРУ не працює.

— Ха-ха.

— Ми з тобою забагато Джеймса Бонда надивилися, схоже. У валізі буде відзнятий матеріал.

— Матеріал чого?

— Як це чого? Документального фільму. Це ж екстрене замовлення, друзяко. Менеджер Співака хоче, щоб матеріал пішов у ефір наступного ж дня після зйомки. І щойно ми його відзнімемо, то зразу й відправимо.

— Ясно.

— Сподіваюся. Я не довіряю чужим, а ті довбуни на митниці можуть засвітити на хрін усю плівку, якщо тільки якийсь білий не розтовкмачить їм що до чого. Ну то як, хочеш сьогодні ввечері потрапити на Гоуп-роуд, 56?

— Що? Так, бляха-муха.

— Я можу або за тобою заїхати, або зустріти біля воріт.

— Підбери мене. О котрій?

— О сьомій.

— Круто. ’Пасибі, Марку. Справді.

— No problemo. Коли ти маєш летіти?

— Наприкінці тижня. Хоча планував лишитися трохи довше.

— Не роби цього. Відлітай.

— Га?

— Відлітай.

Ніна Берджесс

ів на четверту: я звірила з «Таймексом». Вже мала виходити з дому, щоб піти на Гоуп-роуд, аж раптом зателефонувала мама і сказала терміново приїхати в дім. Саме так і сказала: «Терміново приїжджай в дім». Мені чомусь подумалося про Денні. Він тепер у США, має дружину або принаймні подругу, яка знає, що він за один, і яка не вагалася ні секунди, коли він уперше запропонував оральний секс. Хоча, найпевніше, він уже одружений. Мені невідомо, що це таке: чоловік, який від тебе пішов. Якось я прибирала в домі батьків, бо вони вирушили в подорож, а мені хотілося їх приємно здивувати. І ось коли я в комірчині розставляла татові рибальські снасті, з полиці випадково впала коробка з начинням. А в ній був лист, написаний червоним чорнилом на жовтому папері. Він починався так: «Мені знадобилося тридцять років, щоб написати цього листа». І я подумала, що він — від жінки, яка покинула його. А потім замислилась: а чи в усіх є така людина, пам’ять про яку не дає спокою? Людина, яка пішла від тебе.

Опівдні радіо повідомило, що