Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Кіссинджер мені не бос.
— А Христос, у такому разі, не шлях, не істина і не світло. Ти бухгалтер, Діфлоріо. Сидиш собі в кутовій комірчині й пречудово почуваєшся. Воно й на краще: треба ж комусь зводити балансові книги і друкувати всілякі там розмальовки. Але внизу, на місцях, усе інакше. Конкретна робота має інший механізм запуску. Ти знав, що буквально два дні тому він фактично був у наших руках? Майже, без двох хвилин? Цей довбодзьоб був, вважай, у нас на долоні. Ми майже схопили цього комуняцького вилупка.
— Ну і що ж вам завадило з ним розправитися?
— Не вдавай, ніби знаєш, про кого я.
— І про кого ж ти, Джонсоне?
— От лайно! Ти справді ні чорта не знаєш. Я про прем’єр-міністра.
— Та не свисти мені, засранцю.
— Прем’єр-міністр Майкл Джошуа, хай йому, Менлі. Ми ледь його не дістали. У середу, близько четвертої дня. ННП влаштувала в Олд-Гарборі[246] зібрання — ти ж знаєш, де це? Чергове їхнє збіговисько щодо проблем з насильством; цим ідіотам просто в кайф збиратися десь разом. До речі, ми все ще чекаємо стенограму, але ходять чутки, що Менлі весь той тиждень був на зв’язку зі Стоклі Кармайклом[247] і Елдриджем Клівером. І ось із якоїсь причини «у верхах» виникає суперечка, й один армійський чин — треба буде з’ясувати, як його звуть, — валить на підлогу партійного чинушу. Кулаком прямо в пику. Після цього пан прем’єр-міністр урешті втручається і намагається допитати офіцера, — а той каже поцілувати його в сраку. Менлі поступатись не бажає, але не встигає отямитись, як його вже оточили солдати — і кожен наводить на нього заряджену зброю. Уяви: в Олд-Гарборі армійці беруть на дула самого прем’єр-міністра своєї ж довбаної країни! Хоча потім вони, певна річ, відійшли і стріляти ніхто не став.
— Ого! Історія просто дивовижна. Сюди б ще любовну канву — і золото Голлівуду їй гарантоване. Тільки поясни мені, навіщо нам, американцям, потрібне його життя? Директив про усунення прем’єр-міністра, так само як і будь-якого іншого політика в цій країні, нам не надходило. Це не Чилі, Джонсоне. Я, може, й бухгалтер, але ти в такому разі просто головоріз. Твоя тактика одвічно зводиться до нагромадження купи лайна, а таким людям, як я, доводиться його потім розгрібати.
— Щоб спрацювало...
— Послухай, у тебе немає жодної директиви кого-небудь ліквідовувати, — ти мене зрозумів?
— Я нікого й не ліквідовую, Діфлоріо. Контора не схвалювала, не схвалює і ніколи не буде схвалювати ніяких актів терору, скоєних як окремою особою, так і групою осіб. Крім того, як ти сказав, це не Чилі.
Я хочу сказати, що я радий, що він бачить це з такого боку, адже всі ці питання надзвичайно делікатні, тож вирішувати їх слід надзвичайно акуратно, щоб залишати якомога менше слідів і було якомога менше супутніх втрат, — але тут Джонсон каже:
— Нє, звісно, не Чилі, але за кілька днів це буде скидатися швидше на Гватемалу, згадай моє слово.
— Що? Що ти таке сказав?
— Ти чув.
— Ні.
— Умгу. І я боюся, що цей рівень — вищий за тебе і за Контору, тож не розказуй мені про свої срані директиви.
— Ні...
— Так-так.
— Господи Ісусе. Ти забуваєш, що мене свого часу посилали в Гватемалу — на кілька місяців, стежити за виборами. І саме в цей час їхні доморощені психопати з нашою амуніцією почали викошувати всіх і все прямо всередині... Як давно ти їх навчаєш?
— До навчання я не причетний. Але, за непідтвердженими даними, приблизно з рік.
— Отже, Кубинець. Він...
— А ти не таке вже й гальмо, як про тебе кажуть.
— Скільки їх?
— Та перестань, Діфлоріо.
— Скільки їх, сучий ти сину?
— Я не з розвідки, Діфлоріо. Ну, та якщо все ж прикинути, то набереться понад десяток, але менше ніж дві сотні. Є ще одна команда патріотів — у Вірджинії. Доналда Кассерлі пригадуєш?
— Ліга свободи Ямайки. Намагався якось виманити в нас гроші для своєї нікчемної організації. А ми платити відмовилися, бо він — довбаний наркодилер. То що там планується? Друга затока Свиней? І це коли до виборів тринадцять днів?
— Діфлоріо дивиться здалеку. Тільки не в той бік. Це не Гватемала, бо народ тут розумніший, і не Бразилія, бо в цих людей нема бажання правити своєю довбаною країною.
— Тоді в чому, на хрін, мета?
— Не розумію, про що ти, Діфлоріо. Якщо купка людей забажає, так би мовити, намочити ноги, скажімо, сьогодні, то це не моя справа — втручатися у внутрішні справи.
— Чорт забирай, то все заплановано на сьогодні?
— У такі тонкощі, Баррі, я не втаємничений, але якби я був...
— Відклич їх, Джонсоне. Зараз же, заради Бога.
— Та я навіть не знаю, кому дзвонити, вибач. Мій інтелектуальний рівень підказує, що смикатися вже, в будь-якому разі, пізно. Крім того, це ж політика федерального уряду США...
— Засунь свого язика собі в сраку, Джонсоне.
— Краще я відвезу тебе додому до твоєї красуні дружини.
— Луїсе, послухай мене. Я не знаю, від АНБ[248] ти чи від кого там, в сраку, ще, але прошу: зроби крок назад і дай свою справу зробити дипломатії.
— До речі, в Еквадорі робота була зроблена першокласно.
— Стули свого сраного рота і слухай мене. Прокляття, ми вже стільки в це вгатили. Нинішня адміністрація це знає. Це знає директор ЦРУ. Я серйозно, з ким ти тут розмовляв? За рік до цих виборів ми інвестували понад сто мільйонів доларів. Сел у «Нью-Йорк таймсі», ЛПЯ, Господи Ісусе, Організація приватного сектору Ямайки...
— Навіщо ти мене всього цього повчаєш, Баррі? Ми два боки тієї ж монети.
— Я — повна твоя протилежність.
— Навіть якщо ці два боки ніколи один одного не бачать.
— Ми такі, в біса, близькі, сучий ти сину.
— Я не той сучий син, Діфлоріо, перед яким тобі треба розпинатися; для цього в тебе є твій маленький приятель Джорджі Буш. Крім того, повторюю, вже надто пізно. Іди додому, а то не встигнеш на «Старскі та Гатча». А ввечері глянь новини. Там має бути
