Химера - Михайло Савович Масютко

Задзвонив третій дзвінок, і люди рушили до зали. Ідучи.

Ткач все ще говорив:

— Hi, ні. Треба одружуватися, Андрію. Годі тобі байдикувати. Дівчат багато, вибрати є з чого. Удвох жити веселіше.

Хоч Андрій і вдавав, що йому краще бути нежонатому і що йому нітрохи не жаль, що біля нього нема приємної особи, проте в глибині душі йому було заздрісно, дивлячись на Ткача та інших молодих людей, які парами заходили до зали.

«Мати справжнього друга — жінку, з якою можна поділити радість і горе — це велике щастя для людини», — думав Андрій, уже сидячи перед екраном.

Хоч у часі демонстрування фільму Андрій кілька разів щиро сміявся в душі, все ж картина не принесла йому того настрою, якого він хотів видобути з себе, і додому він пішов з понуреною головою.

— А все ж таки людська натура підла, — думав він під враженням фільму. Чехов добре розпізнав її. От, справді письменник, не підлабузник перед людством. Дивіться і пізнавайте самі себе! Дивіться, які ви мерзенні раби своїх пристрастей!

Андрієві приснився сон. Він його добре пригадував, прокинувшись у понеділок вранці.

Він сидів на березі моря. Якісь, ніколи ним не бачені дерева схилилися над ним. Разом з ним сиділа на великому камені дівчина. Вона була одягнена в легеньку блакитну сукню. Вітер злегка розвівав солом’яного кольору хвилі її волосся, а її очі зливалися з барвою морської води. Вона ніжно-ніжно гладила своєю маленькою ручкою Андрія по голові, дивилася на нього своїми чарівними очима і говорила таємничим голосом:

— Не журися, мій друже, ти не сам попливеш, я буду разом з тобою у твоїй далекій подорожі.

Відпрацювавши вісім годин у конструкторському бюро заводу, Андрій пішов до директора. Він пояснив йому, що відчуває велику втому та хотів би трохи відпочити.

— Я знаю, що вам належиться відпустка, — дивлячись на змарніле обличчя Андрія, сказав директор. — Чи не слабуєте?

— Ні, я здоровий, але дуже перевтомлений. Другий рік працюю без відпустки, — пояснив Андрій.

Директор обіцяв дати відпустку, але попросив попрацювати ще три дні, доки завод виконає місячний план.

Всі ці три дні Андрій після роботи ходив або до театру, або до кіно. Свого апарата він навмисне не виймав з шафи, щоб не обтяжувати себе новими думками.

Ефір не приходив, і Андрій подумав, що ці тимчасові галюцинації його покинули.

У четвер, задоволений наданою йому відпусткою, він вирішив нікуди не йти. Йому хотілося побути сам на сам зі собою. Треба обдумати як краще організувати свій відпочинок.

Він скинув з ніг черевики та приліг на канапі. Присунув до себе стілець з газетами й почав переглядати їх. Газети читати — не довго. Лише на останній сторінці можна знайти щось цікаве, там закордонні новини, а решта — в кожній газеті щодня те саме. Андрій завжди читав газети, починаючи з останньої сторінки.

У нинішньому номері він побачив на цій сторінці нову таблицю тиражу облігацій.

«Добре було б зараз виграти якісь грошенята, — майнула думка в нього, — все ж краще відпочив би, ніж на саму зарплату».

Андрієві не щастило у виграшах на облігації. Він ще ні разу не виграв за всю свою позику. Навіть останнім часом перестав перевіряти свої облігації.

«Тільки нерви псуєш коло них», — вирішив був.

Проте сьогодні йому захотілося свою позику перевірити. «А може?», — подумав. Він поволі встав, дістав з шухляди столу свої облігації, сів на стілець і почав перевіряти.

«Одна не зійшлася на два числа. Був би виграв 500 карбованців. Хтось, мабуть, виграв з наших. Той, кому переді мною давали облігації».

Залишилася ще одна на 100 крб.

«Якщо не виграє й ця, подумав Андрій, то я більше їх не перевірятиму ніколи. Це тільки дратує людину. Нуль тридцять три, п’ятсот тридцять два, — проговорив він уголос. Ага, ага, ага. Є! — вигукнув так, ніби перед ним сиділа сотня слухачів.

«Скільки ж вона виграла? П’ятдесят тисяч, якщо зійдеться ще й номер білета. На решту номерів припадає по двісті карбованців виграшу, — читав Андрій у таблиці. — Котрий же номер облігації виграв п’ятдесят тисяч? Тридцять вісім. А мій який?»

Андрій глянув на свою облігацію і завмер від здивування.

— Невже я виграв п’ятдесят тисяч? — Сам себе питав Андрій. — Ні, це якась мана. — Він глянув навколо себе.

— Чи немає тут Ефіра? Може знову на мене найшли галюцинації?

Він протер очі й ще раз перевірив облігації. Так. Все сходиться. Помилки нема. Андрій встав і швидко заходив уздовж кімнати. Йому все ще не вірилося. Він знову сів на стілець і знову перевірив свою облігацію. Так. Він виграв п’ятдесят тисяч!

У ночі Андрій спав дуже мало. Думка про виграні гроші не давала йому спокою.

«Що він буде робити з цими грошима? Насамперед треба дещо вислати матері, бо я їй давно вже не посилав гроші.

Треба собі купити порядний костюм, плащ на літо і черевики. Я ж нічого не маю доброго на собі. Все, що я маю, вже старе й потерте, — думав він.

— Я свій апарат ще не буду вдосконалювати. Але тепер мені це робити буде набагато легше».

Прокинувся Андрій рано. Не встаючи з ліжка, він присунув до себе стілець з газетою та облігацією і перевірив ще раз. Таки правда. І ця правда, як електричний струм, надала йому енергії й сили. Він миттю вискочив з постелі.

Коли виходив з дому, була вже восьма година.

«По гроші ще рано, — подумав він. — Зайду поснідаю до їдальні, і якраз буде добре».

До ощадкаси прийшов Андрій десять хвилин по дев’ятій і побачив, що виграші вже видавали. Біля каси стояла черга з кількох осіб. Він став у чергу. Андрій бачив, як кожну облігацію перевіряли: приставляли лінзу до номера і