Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Лишався ще мисливський кубрик перед самою кают-компа-нією, відгороджений від неї міцною переділкою. Вів до нього окремий люк зі шкафуту. На шкафуті ж таки, між тим люком та ютом, стояв камбуз. А в самому мисливському кубрику, куди просторішому за кают-компанію, було шість широких койок — удвічі ширших за койки в матроському кубрику на баку й розміщених в один поверх, ще й із запонами.
— Добряче кубло, еге, Квеку? — сказав Доутрі своєму сімнадцятирічному папуасові з обличчям старого діда, ногами живого кістяка й череватим тулубом підстаркуватого японського борця. — Чуєш, Квеку? Як ти скажеш?
Квек, уражений такою просторінню, тільки промовисто закотив очі під лоба.
— Ви хоцю цей койка? — влесливо спитав кухар, невеличкий літній китаєць, пропонуючи білому свою власну койку.
Доутрі похитав головою. Він давно засвоїв правило, що з кухарями на суднах краще ладнати, бо на них, як відомо, нерідко нападає несподіваний сказ, і вони тоді, згадавши якусь бодай найдріб’язковішу кривду, кидаються на товаришів по судну з кухонним ножакою або сікачем. Крім того, койка по другий бік кубрика, навпроти китайцевої, була нітрохи не гірша. Квека стюард помістив у ногах у китайця, по лівому борту, далі до корми. Таким чином він зоставив собі з Майклом увесь правий бік кубрика. Кілені-боєві він приділив койку у себе в ногах і сказав про те Квекові й кухарю. Доутрі здалося, що кухар, який назвався А-Моєм, трохи незадоволений з такого розміщення, однак він не дуже на те зважав, тільки здивувався на мить: чи ти ба, китаєць, а гребує спати в одному приміщенні із собакою.
За півгодини, прибравши в кают-компанії, стюард вернувся гукнути Квека, щоб приніс пляшку пива, і побачив, що А-Мой переніс свою постіль до третьої койки з правого борту, за Майк-ловою. Тепер по лівому борті зостався сам Квек. У стюарді знов ожила цікавість.
— ’Кий біс хоче той китаяга? — спитав він у Квека. — Він не хоче ти лежи один бік із ним. Чого? Далебі! ’Кий біс? Цей китаяга роби мій дуже-дуже злий!
— Може, цей китаяга бійся — я його кай-кай, — оскірився Квек, що зрідка міг і пожартувати.
— Гаразд, — вирішив стюард. — Зараз побачимо. Ти ходи на мій койка, я ходи на койка, де був китаяга.
Перемістилися так, що А-Мой, Майкл і Квек зосталися всі з правого борту, а Доутрі сам із лівого; тоді стюард пішов на корму за своїм ділом. А коли вернувся, А-Мой уже перебравсь назад на лівий борт, але в крайню від корми койку.
— Залюбився в мене цей злидень, чи що, — осміхнувся сам до себе стюард. Однак він не помітив, що А-Мой, перебираючись, щоразу тікає від Квека.
— Я міняй-міняй, — пояснив маленький літній кухар, боязко й запобігливо дивлячись в очі стюардові, коли той спитав його навпростець. — Я весь час люблю отак міняй-міняй, часто міняй-міняй. Тямиш?
Доутрі не втямив нічого й тільки похитав головою. А в А-Мо-євих очах не видно було того остраху, з яким він потай поглядав на два скорчені пальці Квекової лівої руки та на Квеків лоб, де між бровами з’явилася ледь темніша цятка згрубілої шкіри й уже почали прорізатися три коротенькі зморшки, надаючи папуасо-вому обличчю схожості з левом — «левине обличчя», кажуть лі-карі-фахівці з цієї жахливої хвороби.
І дальшими днями стюард час від часу розважався тим, що після п’ятої за день кварти пива мінявся з Квеком койками. І щоразу А-Мой теж перебирався на іншу койку, одначе Доутрі не завважував, що він ні разу не зайняв койки, на якій уже спав Квек. Не запідозрив він нічого й тоді, коли Квек уже побував
по черзі на всіх койках, а А-Мой зробив собі парусинового гамака, підвісив його під стелею й відтак уже спав у ньому спокійно.
Доутрі вирішив, що то просто вибрики химерної китайської натури, і перестав про те думати. Однак він помітив, що кухар ніколи не пускає Квека до камбуза. І ще одне помітив стюард, а саме ось що, кажучи його власними словами: «Зроду не бачив такого охайного китайця. Скрізь у нього чисто, і в камбузі, і в кубрику. Одно миє тарілки окропом, як не миється сам чи не пере одежі або постелі. Далебі, він і укривала свої щотижня виварює!»
Правда, стюарда вже цікавило зовсім інше. Обізнатися ближче з п’ятьма людьми в каютах на кормі та з’ясувати їхні характери і взаємини — це забрало чимало часу. Далі йому цікаво було, яким шляхом пливе «Мері Тернер». Нема у світі такого старого мореплавця, щоб не хотів знати, яким курсом пливе його судно і до якого порту прямує.
«Схоже на те, що наш курс проляга десь на північ від Нової Зеландії», — здогадався Доутрі, коли разів зо сто позирнув нишком на компас. Але більш нічого про курс судна він не зумів вивідати, бо спостереження й обчислення капітан Доун робив потай навіть від помічника, а карту й журнал замикав на ключ. Доутрі знав, що в кают-компанії часто ведуться запальні суперечки, раз по раз згадуються якісь широти та довготи; проте знов же він не міг підслухати нічого певного, бо йому дуже скоро дано взнаки, що його присутність у кают-компанії під час таких нарад небажана. Він тільки дійшов висновку, що на тих нарадах розгоряються справжні битви, і містери Доун, Нішіканта й Грімшо горлають один на одного та грюкають кулаками по столу, якщо тільки не розпитують чемно й терпляче Старого Моряка.
«Вони в нього на гачку», — досить скоро вирішив стюард, та хоч як намагався, сам спіймати на гачок Старого Моряка не зміг.
Звали Старого Моряка Чарлз Стоу Грінліф. Про це Доутрі дізнався від нього самого, але більш нічого, крім маячного мурмотіння про спеку в баркасі та скарб, закопаний на сажень у піску, домогтися не зумів.
— Хтось тут у нас грає комедію, а хтось дивиться й нишком сміється, — якось був закинув вудку стюард. — Я певен, що дивлюся на цікавішу виставу. І що довше дивлюся, то дужче тішуся.
Старий Моряк відповів йому порожнім, невидющим поглядом затягнених мрійною плівкою очей.
— А на «Пильному» всі стюарди були молоді, зовсім юнаки, — промурмотів він.
— Авжеж, сер, — чемно відмовив Доутрі. — Як послухати вас, то «Пильний» зі своєю молодою командою був таки справді нічогеньке суденце. Не те що наше старе кодло на оцьому-о кориті. Та навряд щоб ті молоді хлопці вміли так хитро грати комедію, як її грають тут. Я дивлюся, сер, і
