Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

— То ви ще хочете, щоб ми й за ваше пиво заплатили? — спитав Нішіканта.

Доутрі ледве повірив своїм вухам. Та треба було користатися з нагоди, поки єврей мириться з фермером, якому ще переказують гроші.

— Авжеж, сер. Це одна з наших умов. О котрій годині, сер, з’явитись мені завтра по обіді до посередницької контори підписати контракта?

— Барила й скрині, барила й скрині, цілі купи золота на сажень у піску, — забубонів Старий Моряк.

— Ви тут, я бачу, всі трохи схибнуті, — осміхнувся Доутрі. — Та мені нема діла ні до чого, поки ви ставитимете пиво й плати-тимете чесно платню кожного першого числа, а тоді розрахуєте мене в Сан-Франциско. Поки ви додержуєте умов, я пливтиму з вами хоч і до дідька в зуби й дивитимусь, як ви впріваєте, викопуючи з піску свої барила та скрині. Мені не треба нічого, аби тільки я вам придався та ви згодні були на наші умови.

Нішіканта озирнувся на компаньйонів. Грімшо й капітан До-ун кивнули головами.

— Тоді завтра о третій годині приходьте до посередницької контори, — погодився єврей. — А коли ви станете до служби?

— А коли ви відпливаєте, сер? — спитав Доутрі.

— Післязавтра вдосвіта.

— Ну, то завтра ввечері я прибуду на шхуну й стану до служби, сер.

Піднімаючись трапом із кают-компанії, він ще чув позаду бубоніння Старого Моряка:

— Вісімнадцять днів у баркасі, вісімнадцять днів пекла…

РОЗДІЛ X

Майкл покинув «Макамбо» тим самим шляхом, як і потрапив туди: крізь ілюмінатор. І так само сталося те ввечері, і так само прийняли його Квекові руки. Усе те зроблено швидко й рішуче, тільки-но смеркло. Доутрі обв’язав свого прокаженого слугу линвою під пахви й спустив із шлюпкової палуби в катерок, що дожидав під бортом.

Сходячи вниз, стюард зустрів капітана Данкена, і той вирішив остерегти його:

— Глядіть мені, щоб ніяких викрутів із Кілені-боєм, стюарде. Ми повинні відвезти його назад до Тулагі.

— Аякже, сер, — погодився стюард. — Я задля певності держу його під замком у каюті. Хочете побачити, сер?

Така щира готовість сама собою збудила в капітанові підозру, і йому майнуло в голові, що, може, спритний стюард уже сховав Кілені-боя десь на березі.

— Атож, я б хотів привітатися з ним, — відказав Данкен.

Він щиро здивувався, коли ввійшов до стюардової каюти й побачив Майкла: той спав долі, скрутившись калачиком, і відразу схопився. Та капітан здивувався б ще дужче, якби міг бачити крізь зачинені двері, що почало діятися в каюті, щойно він вийшов. Доутрі став квапливо передавати крізь відчинений ілюмінатор усе своє майно, аж до черепахових плиток на гребінці та фотографій і календарів зі стін. Майкл, якому наказано мовчати, пропхався крізь ілюмінатор останнім. У каюті лишились тільки порожня матроська скринька та дві валізи, бо вони не пролазили в ілюмінатор.

Коли Доутрі кілька хвилин перегодя вийшов на палубу й спинився біля трапу погомоніти з митним урядовцем та вахтовим-стерничим, капітан Данкен, мимохідь глянувши на нього, і не подумав, що бачить свого стюарда востаннє. Він ще простежив очима, як Доутрі сходить на берег із порожніми руками, без собаки, і покволом іде під електричними ліхтарями по пірсу.

А за десять хвилин після того, як капітан востаннє побачив стюардову широку спину, Дег Доутрі вже сидів у катерку зі своїм добром і плив до Джексонової бухти. Схилившись над Майклом, він гладив його. А Квек, щось тихенько мугикаючи з радощів, бо знову був з усім, що мав дорогого на світі, ще раз лапнув за кишеню благенької куртки — упевнитися, чи не забув своєї улюбленої дримби.

Дег Доутрі заплатив за Майкла, і заплатив щедро. Щоб не збуджувати підозри, він не вибрав у конторі Бернса Філпа своєї платні. Там зосталось його зароблених двадцять фунтів — якраз та сума, що він колись у Тулагі вирішив узяти за собаку. Він украв Майкла, щоб продати. А вийшло так, що він купив пса за ті самі гроші, які спокусили його.

Слушно сказав хтось, що кінь спідлює підлого й ушляхетнює шляхетного. Так само й собака. Через Майкла Дег Доутрі вчинив підло, коли вкрав його, щоб продати. А заплативши за пса так дорого із самої тільки любові, якої жодна ціна не відстрашує, він учинив шляхетно — знов же через Майкла. І, пливучи в катерку тихим рейдом під ясними південними зорями, Доутрі ладен був поставити на усю свою долю, аби не розлучатися із собакою, у якому спершу вбачав лише еквівалент кількох десятків пляшок пива.

Щойно розвиднілося, «Мері Тернер» вийшла на буксирі з гавані й відпливла в море, і Доутрі, Квек та Майкл востаннє попрощалися із сіднейським портом.

— Ще раз моїм старим очам пощастило побачити цю чудову гавань, — забубонів, стоячи позад них, Старий Моряк; і Доутрі мимохіть завважив, як нашорошили вуха фермер і лихвар та як вони значуще перезирнулись. — У п’ятдесят другому… так, у тисяча вісімсот п’ятдесят другому році, в отакий самий день, як оце, ми відпливли із Сіднея на «Пильному», горлаючи п’яних пісень. Гарне суденце було, панове, ох, і гарне… І команда — голінна, брава команда, всі молоді, всі до одного, і матроси, й старшина, жодному не було сорока, всі веселі, одчайдушні хлопці. Капітан, правда, був уже літній добродій — двадцять вісім років, зате третьому помічникові минуло тільки вісімнадцять, і щік його, вкритих оксамитним пушком, ще не торкалася бритва. Він теж помер у баркасі. А капітан пустив із себе дух уже під пальмами на острові, не скажу якому, і темношкірі дівчата плакали над ним, як остуджали вахлярами його спечене сонцем тіло.

Далі Доутрі вже не слухав, бо зійшов униз братися до роботи. Одначе, застилаючи койки свіжими простирадлами та командуючи Квеком, що мив занедбану підлогу, він хитав головою й мурмотів сам до себе:

— Ох і хитрий старигань! Ох, і хитрий! Не всі ті дурні, що дурнями здаються…

«Мері Тернер» мала такі гарні обриси, бо її збудовано полювати на котиків; і з тої самої причини на ній було просторо. У матроському кубрику на дванадцять койок мешкало тільки восьмеро матросів-скандинавів. П’ять кают на кормі займали троє шукачів скарбу, Старий Моряк та помічник капітана — лагідний велетень фіни з Росії, якого називали містером Джексо-ном, бо