Ігри долі - Іванна Боразан

Гранд-готель у Трускавці і все. Це єдина матеріальна річ, яка для мене має цінність. Це єдине, що я хочу і маю право назвати своїм, решту майна залиш собі. Воно не моє і ніколи не буде… Підпишемо нову згоду, нові документи, і ми вільні одне від одного. Ти згідний з моїм рішенням? — запитала Ніка.

Той спромігся лише кивнути у знак згоди. Таня від радості також махала головою, хоча її і не питали. Це трохи розвеселило Аню.

— До речі, маю для вас весільний подарунок.

Ніколас з Танею ошарашено переглянулися, не розуміючи, до чого вона хилить.

— Якщо хочете, — продовжувала говорити Аня, — ви можете залишитися в Україні, але з однією умовою: ви ніколи не попадатиметеся мені на очі… А зараз прощайте, ще маю важливу справу.

Аня залишила кабінет, а в кабінеті здивованих чоловіка і жінку, які не могли повірити в своє щастя. Лише зачинилися двері, як Таня з писком почала скакати біля Ніка й обнімати, наче мала дитна. А Ніколас Харт чомусь не відчував радості. Якісь сумніви гризли його. Так просто не буває.

— Це, напевне, якась її підлість, — нарешті промовив він, чим зіпсував настрій своїй помічниці.

— Не верзи дурниць. Потрібно радіти і швиденько все робити, щоб вона не передумала, а то…

— Ти права, права, — монотонно сказав Харт, — зараз же телефоную до свого юриста.

Іммпульсивність. Скільки помилок ми допускаємо через неї. А потім думаємо, як це все виправити. Та головне, чи є шанс?

Думала над цим питанням Анна Харт кілька днів тому, коли приймала остаточне рішення.

Емоції трохи пригасли, злоба утихомирилася, а на зміну їм прийшли здоровий глузд і добре серце.

Ненависть провокує ненависть. Злоба породжує злобу. Потрібно жити інакше. Що б не було в минулому, треба думати про майбутнє.

І тут Аня зрозуміла, що здатна простити. Біль уже переболів, злість і ненависть відійшли. Ця мить наступила, і дівчина правильно і вчасно усе усвідомила і змінила своє рішення.

Багатство ніколи не вилікує страждаючу душу, її можна зцілити тільки добротою і любов’ю.

Про свою імпульсивність також думав і Лемачов, їдучи в машині. Емоції радості й полегшення замінили емоції тривоги і переживань. У голові крутилося безліч запитань, на які відповісти він не міг. Як зустріне його Марія? Чи ще й досі кохає? Дівчина на ім’я Аня каже, що так, але сумнів у нього все одно лишився. Вона кохала колишнього Івана, тепер він змінився. Чи зуміє полюбити його такого? Відлюдника і взагалі старого не по роках чоловіка з болючим серцем і душею. Чи захоче вилікувати?

І зараз, дивлячись у вікно, де краєвид змінює один одного: високі будинки, дрімучі ліси, гористі і плоскі ландшафти, так і в голові Лемачова змінюються питання і відповіді на них. В один момент він радий, що їде. Нарешті зустріне Марію, свою Марію. І байдуже, як вона відреагує. Він знову завоює її серце. А в інший момент, коли здавалося, що усе добре, маленький сумнів прокрадеться у голову і перекреслить усі попередні помисли. І тоді хоч «вовком вий». Але й це, напевне, не допоможе. Єдиним правильним рішенням буде подивитися своїм страхам «у очі», а потім будь що буде, головне, зробити крок вперед, крок у своє майбутнє.

ХІХ

Перший раз за період перебування у домі Ніколаса Харта, Аня вирішила покинути його, але не назавжди.

Незважаючи на заборону свого колишнього чоловіка покидати будинок, все- таки так зробила.

Нагримувалася до невпізнання, вона вийшла через чорний хід.

Сьогодні для неї важливий день. Приїжджає Іван Миколайович. Водій уже зателефонував і попередив про приїзд. Уже через якихось півгодини вони зустрінуться.

Перед тим Аня зняла номер у готелі, у якому поселиться Лемачов. Спершу йому потрібно відпочити з дороги і привести в порядок думки. Потрібно трохи часу і Ані, щоб усе влаштувати. Думаючи про те, що скоро, уже скоро побачиться з Андрієм, її серце вистрибує з грудей, а щоки рум’яніють, наче у дівчинки- підлітка, яка перший раз закохалася.

Засигналила машина, чим змінила русло думок дівчини. Кілька хвилин — і у двері номеру постукали. Увійшли двоє чоловіків. Один років 30, інший — позаду першого, сивуватий з суворим виразом обличчя, але з добрими очима близько 50 років.

Аня зустріла обох з усмішкою.

Іван Миколайович, хоча й був вдячний цій жінціза все, що вона для нього зробила, але тримався осторонь. Аня це бачила та не наполягала, щоб перед нею він розкривав душу. Все- таки як-не-як він працював детективом, а це наложує певний відпичаток недовіри до чужих людей.

Володя (так звали водія) допоміг занести речі Івана Миколайовича, а потім зник, залишаючи господиню і її гостя самих.

Аня замовила смачний обід у номер, а коли мовчки пообідали, почала розмову:

— Можливо, це якось дивно звучить, але я рада вас тут бачити.

Лемачов нічого не відповів, лише поглянув на неї.

Аня також не знаходила слів, щоб якось налагодити розмову. Її охопив майже розпач.

— Як доїхали?… Ой, дурне запитання. Пробачте, ви напевне стомилися з дороги… Відпочиньте, а потім поговоримо…

Знову тиша. Аня почала уже помітно нервувати.

— Тоді я краще піду, — ніяково і навіть боязко промовила дівчина.

Підхопилася з крісла і попрямувала до дверей.

— Зачекайте! — ледь не крикнув Лемачов, завертаючи Аню з порога. — Вибачте за мою невдячність. Я просто… Просто…

Іван Миколайович стояв навпроти дівчини, в очах якої читалася доброта і, можливо, перший раз за своє життя не знаходив, що сказати.