Ігри долі - Іванна Боразан

Аня також була заклопотана своїми справами. Ні, вона не підраховувала свої майбутні капітали і навіть задоволено не посміхалася своїй перемозі. Вона просто робила те, що було притаманне їй від природи — піклувалася про інших.

Сьогодні Ярослав оголосив їй хорошу звістку: нарешті знайшовся цей славнозвісний детектив Лемачов. Аня дуже зраділа цій новині. Та, як завжди, виникли нюанси. Іван Миколайович ніяк не хотів іти на контакт, тим більше приїздити у інший кінець країни.

Доля і пошуки коханої занесли його аж на Закарпаття. Об’їздивши цілу країну, так і нікого не знайшовши, оселився там. Заспокійлива атмосфера, чудова природа, гірське цілюще повітря, а головне, добрі і привітні люди, що може бути краще для старіючого чоловіка з пораненою душею.

Довго не думаючи, дівчина поспішила у свою кімнату і написала листа, якого мали передати Івану Миколайовичу.

У сучасному світі так багато можливостей зв’язатися з іншою людиною не лише в країні, а й у цілому світі. Існують телефони, інтернет і тому подібне, але наша героїня обрала чомусь листування. Це якось більш інтимно, а ще дуже романтично. Якщо у неї все вийде, то невдовзі двоє закоханих і поранених серця поєднаються і вже ніколи не покинуть одне одного, поки смерть не розлучить їх. Хто, хто, а вона про це подбає.

Уже кінець жовтня, а хороша погода продовжує балувати мешканців України. Закарпаття тому не виключення. Зазвичай, у цю пору вершини гір біліють снігом, але цього року вони продовжують грітися на сонечку, не думаючи, що зовсім скоро їм доведеться все- таки одягнути біле хутро.

У один із таких погожих днів Іван Миколайович Лемачов вирішив прогулятися, поспілкуватися з людьми, а то самому та й самому якось нудьгувато. Але яким його здивуванням було, коли по дорозі зустрів хлопця, який поспішав до нього. Хлопчина вручив йому листа і швиденько зник, наче його і не було, залишаючи Івана Миколайовича посеред дороги здивовано розглядати листа.

Хто б йому міг написати. Промайнула думка, що Марія, але подивившись на почерк, ця думка втікла геть, залишаючи після себе гірку нотку розчарування.

Колишній детектив поспішив назад, до свого дому. Маленька чепурна хатинка, кругом якої розмістився чудовий сад. Гордість господаря. Зараз дерева стоять похмуро, якось навіть сонно, але з приходом весни сад оживає. Цвіте різноманітним цвітом й захоплює дух неймовірними пахощами.

Лемачов зайшов у будинок. Сів на диван і розгорнув листа. На аркуші виднілися акуратно, по-жіночому, написані слова. Пробіг очима, не читаючи. Потім знову повернувся на початок листа і вдумливо вчитувався.

«Шановний Іване Миколайовичу! Ми з вами особисто не знайомі, але я багато чула про вас. Я знаю, що ви хороша людина, а хорошим людям треба допомагати. Мене звати Анна Харт. Зараз я живу у Форосі, хоча родом із Західної України. Доля закинула мене у цей чудовий край, який мало не став моєю могилою. Але зараз не про це.

У критичний момент свого життя я і зустріла двох дуже дорогих тепер мені людей: Марію й Андрія. Не знаю, чи розумієте про кого йде мова, тому зараз поясню. Марія та Андрій Самойленко.»

Читаючи ці імена Іван Миколайович аж здригнувся від несподіванки. Він думав, що уже ніколи не почує про них. Але ні, доля подарувала йому ще один шанс.

«Так, так. Вони зараз також у Форосі. — Продовжувала писати дівчина, ніби знаючи, про що зараз думає читач. — Багато писати я вам не хочу. Але хочу, щоб ви знали — вона дуже сумує за вами. Сумує і любить. Якщо ваші почуття взаємні, я вас просто благаю, приїжджайте. Не дозволяйте бідьше страждати ні собі, ні Марії. Закохані повинні бути разом.

P.S: Якщо все-таки надумаєте приїхати, внизу листа є номер телефону. Зателефонуйте — і вже через кілька днів побачите свою кохану.

Щиро бажаю вам щастя.

Анна Харт.»

Сльози навернулися йому на очі. Людина, яка бачила багато злого в цьому житті і не зламалася, зараз плаче від прояву доброти, турботи про нього. І хто? Зовсім незнайома людина. Все — таки світ не без добрих людей.

Швиденько взяв свій телефон і набрав вказаний номер. Відповів чоловічий голос. Схоже, він сподівався на дзвінок і навіть не запитав, хто телефонує. Домовилися про зустріч. Завтра зранку приїде автомобіль за вказаною адресою і повезе Лемачова до коханої, якої не бачив уже так давно, що вже втрачено лік.

Ніколас Харт нарешті спромігся зустрітися тепер уже з колишньою дружиною.

У кабінеті панувала тиша. Нік з Танею стояли осторонь і перешіптувались, дивлячись, як Аня мовчки переглядає документи. Їз трохи обурювало те, що Аня не поспішає ставити підписи.

«Невже передумала. І хоче їх все- таки посадити», — думали вони.

Ще більше насторожило, коли вона закрила, не підписавши документи.

«Невже вона хоче більшого. От стерво. А я ще її жалів», — думав Нік. І аж скули звело від злості.

Таня також блискавки кидала від люті. Ця тихоня пустить їх з торбами по світі. Хоче все заграбастати собі.

Аня бачила, з якою ненавистю ці двоє дивляться на неї. Ну і нехай. Вона встала з крісла і спокійно промовила.

— Я дуже вдячна за твою щедрість, але…

У Ніка з Танею перехопило дух.

«Що вона придумала знову».

Вони чекали найгіршого, але все обернулося зовсім навпаки.

— Але, — продовжувала Аня, — мені забагато.

У цих двох челюсть відпала від почутого. Їй забагато. Мало хто з людей скаже, що їм забагато, радше навпаки.

— Я тільки прошу