Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак
...Другої Батьківщини шукати не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління.
...Бачу український народ, який він, хоч гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і нині бідний, слабий і безпорадний, але все таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах спрагу світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них.
Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде намарне».
До праці, дорогі мої брати і сестри!
Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! (Леся Українка)
Коли у вересні 1943 року Павло Тичина написав «Я утверждаюсь», він також мав у серці і на думці український народ:
Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла. Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Дух Предків — в кожному з нас. Він є, за Іваном Франком, тим вічним революціонером, «що тіло рве до бою».
...Рве за поступ, щастя й волю, — Він живе, він ще не вмер. Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть.
Дух Предків диктував великому лицарю України Олегу Ольжичу, закатованому у 37 літ, такі полум’яні слова:
О, вірте, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму. ................................ Ось сходить, виростає, розцвіта Благословеніє не форми — суті. Одвавга. Непохитність. Чистота. Милуйтеся, беріть і будьте, будьте!
Наші світлосяйні предки знали, що світ — безначальний, перетворення — вічні. Рік в їхньому гармонізованому з природою календарі — Колі Сварожому — починався з весни. Потім було літо, осінь, зима. («Я ще літо, я ще літо, а батьки — уже зима...»).
Таїнства великі «відкрили віщуни у серці, шукаючи допитливо». (Рігведа, X, 129). Праукраїнець знав: старіє все. Є дитинство, юність, зрілість, старість. На зміну Золотому віку іде Срібний, потім Бронзовий і Залізний. Живемо якраз у Залізному, на початку кінця світу, «під хмарами дурману і брехні», «століттями чергової омани»...
Проти законів Космосу нема ради. Але — «якщо ти дуже хочеш чогось досягти, тобі допомагатиме увесь Всесвіт!» Мусимо, дбаючи про вічне, іти просто і твердо, як учив нас Тарас Григорович Шевченко — щоб не було й зерна неправди за собою.
«А у путі плекати те, що не спотворює людину й Україну».
(Остап Лапський) Ні! Цей народ із крові і землі Я не віддам нікому і нізащо! Він мій, він я, він — світ в моїм чолі, Тому життя його і ймення не пропащі! (Микола Вінграновський)Цей народ уже не паралітик на роздоріжжі, не тягло у поїздах сусідів.
О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання.
Це велике Франкове пророцтво збувається на наших очах.
Ідея України є Божественною і мусить здійснитися неодмінно! Заради її здійснення живемо, мислимо, відчуваємо і трудимося.
На цьому ставимо поки що крапку. Але —
Далі буде!Народився 7 грудня 1955 року в селі Дворіччя Теребовлянського району Тернопільської області в українській селянській родині.
Після закінчення загальноосвітньої школи в Тернополі працював робітником, служив в армії, два роки навчався в Українській сільськогосподарській академії. У 1983 році закінчив з відзнакою факультет журналістики Московського державного університету імені Ломоносова.
Працював в обласних засобах масової інформації Волині, помічником голови Волинського облвиконкому, начальником Центру громадських зв’язків обласного управління внутрішніх справ, головним спеціалістом прес-служб голів Волинської і Тернопільської облдержадміністрацій, заступником директора Волинського обласного державного видавництва «Надстир’я». Член Національної спілки журналістів України з 1985 року. Друкувався і друкується в українській та зарубіжній пресі.
Автор книг «Драма особистого життя
