Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Чінгісхан, дізнавшись, що султан Джелаль ед-Дін шукає переправи через Сінд, вирішив його захопити. Каган вів військо всю ніч і на світанку побачив противника. Монголи стали наближатися до війська султана з трьох боків. Кількома півколами монголи спинилися у вигляді зігнутого лука, а ріка Сінд була немовби його тятивою.

Чінгісхан послав Унер-Гуліджу і Гугус-Гуліджу з їхніми загонами, щоб вони відтіснили султана од берега, а своєму війську дав наказ: «Не поражайте султана стрілами, наказуємо захопити його живим».

Джелаль ед-Дін перебував у середині мусульманського війська, оточений семистами одчайдушними вершниками.

Побачивши на горбі Чінгісхана, який звідти керував боєм, султан кинувся з своїми джигітами на монголів з такою люттю, що погнав їх, і сам монгольський володар кинувся тікати, поганяючи канчуком коня.

Але завбачливий і обережний Чінгісхан перед битвою сховав у засаді десять тисяч добірних воїнів. Вони вилетіли збоку, напали на Джелаль ед-Діна, відкинули його і помчали на праве крило туркменів, якими командував Амін-ал-Мульк. Монголи зім’яли його ряди, відтіснили їх у середину війська, де всі перемішались і почали відступати.

Потім монголи розбили так само й ліве крило. Джелаль ед-Дін бився разом з своїми джйгітами до полудня і, втративши звичайний спокій, кидався, як зацькований тигр, то на ліве, то на праве крило.

Монголи пам’ятали наказ кагана: «Не пускати в султана стріл», і кільце навколо Джелаль ед-Діна дедалі більше стискалося. Він бився одчайдушно, намагаючись прорубатися крізь ряди ворогів. Зрозумівши, що становище стало безнадійним, султан пересів на улюбленого туркменського коня, скинув шолом і всю зброю, лишивши тільки меч. Він повернув коня і кинувся з ним з високої скелі у темні хвилі бурхливого Сінду. Перепливши ріку і видершись на крутий берег, Джелаль ед-Дін погрозив звідти мечем Чінгісханові і поскакав, зникнувши в заростях.

Чінгісхан від надзвичайного подиву поклав руку на рот, показав на Джелаль ед-Діна синам і сказав:

— Ось яким у батька повинен бути син![116]

Монголи, побачивши, що султан кинувся в річку, хотіли вплав кинутися за ним у погоню, але Чінгісхан заборонив.

Вони перебили все військо Джелаль ед-Діна. Воїни встигли кинути в річку ййго дружину й матір, щоб ті не дісталися монголам.

Залишився живий тільки семирічний син Джелаль ед-Діна, захоплений монголами. Вони поставили його перед Чінгісханом. Хлопчик, повернувшись боком до кагана, косився на нього сміливим, сповненим ненависті оком.

— Рід наших ворогів треба виривати з коренем, — сказав Чінгісхан. — Нащадки таких сміливих мусульман виріжуть моїх онуків. Тому серцем хлопчика нагодуйте мого хорта.

Кат-монгол, посміхаючись аж до вух від гордості, що він може перед великим каганом показати своє мистецтво, засукав рукава і підійшов до хлопчика. Поваливши його на спину, він в одну мить розпоров ножем йому груди: засунув руку під ребра, вирвав маленьке паруюче серце і підніс його Чінгісханові.

Той кілька разів, як старий кабан, покректав: «Кху-кху-кху!», повернув буланого коня і, згорбившись, похмурий, вирушив далі вгору кам’янистою стежкою.

Після цієї битви при Сінді султан Джелаль ед-Дін, блукаючи по різних країнах, ще багато років вдало воював з монголами, збираючи загони сміливців. Але ніколи йому не вдалося очолити таке велике військо, щоб воно могло подолати монголів.

З того вечора, коли в Бухарі Махмуд-Ялвач врятував Хаджі Рахіма від мечів монгольської варти і дозволив йому триматися за полу його щедрості, дервіш скрізь ішов слідом за ним, а за дервішем простував, мов тінь, його молодший брат Туган.

Махмуд-Ялвач став головним радником нового правителя області Мавераннагр, сина Чінгісхана Джагатай-хана. Сам Джагатай більше займався мисливством і бенкетами, а Махмуд-Ялвач для нього збирав податки, підраховував захоплені татарами цінності, відправляв у Монголію юрби рабів, описував покинуті беками будинки і маєтки, оголошував нові податки і посилав для їх збирання спеціальних збирачів.

Він закликав селян повертатися на свої землі і сіяти хліб та бавовну, обіцяючи, що колишні беки на свої садиби не повернуться і платити їм оброк за землю не доведеться.

Але все це він говорив, аби заспокоїти народ, який розбігся хто куди, щоб налякані селяни повернулися на свої ниви і щоб припинилися напади голодних бродячих ватаг на каравани. Згодом виявилося, що всі ці обіцянки були тільки принадою і що замість туркменських, таджицьких і кипчацьких беків поступово землевласниками стали монгольські царевичі й хани, а селяни, повернувшись, як і раніше, стали працювати в них наймитами, віддаючи їм майже весь свій урожай.

Махмуд-Ялвач призначив Хаджі Рахіма писарем своєї канцелярії, і той, залишивши на якийсь час складання солодкозвучних газалей[117], старанно служив, щодня з ранку до темряви сидячи на стертому великому килимі в ряду інших писарів; на своєму коліні він складав рахунки, описи майна, накази і всякі інші важливі папери.

Махмуд-Ялвач не платив дервішеві ніякої платні і одного разу так сказав йому:

— Навіщо тобі платня? Хто ходить коло багатства, у того до рук пристає золотий порох…

— Але не до рук поета-дервіша, — відповів Хаджі Рахім. — На моєму старому плащі зібрався тільки дорожній порох від багаторічних моїх блукань.

Тоді Махмуд-Ялвач подарував йому новий квітчастий халат і наказав з’являтися до нього вранці щочетверга напередодні священного дня п’ятниці за трьома срібними дирхемами на хліб, чай і лазню, щоб на ділові папери не сипався порох, зібраний дервішем на безкрайніх дорогах всесвіту.