Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— Йди…
Від тієї ночі і аж до самої смерті Боніфацій жодного разу не зумів наблизитися до Пелагії. Зрештою, сам її уникав, не в силах знести дивної зневажливої посмішки, яка не покидала кутиків її вуст щоразу, коли вона на нього дивилася. Натомість Пелагія, лише тепер усе зрозумівши, ще ревніше повністю віддалася справам віри, а передусім вихованню доньки. Довгі місяці вдівства не пробудили в ній жодних бажань і прагнень, окрім тих, джерелом яких була віра та наука Арія. За місяць до повернення Аеція настільки була поглинута своєю вірою і побожністю, що навіть про тілесні бажання, про Боніфація і свою пасербицю думала цілковито спокійно, до того ж у цілковитому зв’язку зі справами духу. Все більше була впевнена, що це Господь землі і неба, понад усе люблячи чистоту, такого дав їй мужа і так покерував її життям та справами тіла, щоб у нагороду за її побожність і непохитну вірність охоронити її від усякої спокуси. Вже не думала, що любовної насолоди зовсім не існує; так, існує, але їй не дано було зазнати її нечистого сп’яніння, щоб нічим не закаляти вільної від тягаря земних страстей — душі.
Але ніколи не думала, що ця любовна насолода… це нечисте сп’яніння могло бути чимось аж таким, що вона відчула, вийшовши за Аеція. Відтоді для Пелагії почалося інше, нове життя, геть не схоже на попереднє…. Вся вона була переповнена коханням і ніколи не пересичена ним. Власне тіло раптом здалося їй зовсім іншим, ніж раніше…. За короткий час пізнала всі турботи, радості і таємниці, пов’язані з такою важливою (а такою, як їй раніше здавалося, марною) річчю, як догляд за ним, прикрашання і підкреслення тих його зваб, що передусім будять у коханому чоловікові такий дорогий їй і так гаряче жаданий любовний трепет… Їй часто почали траплятися дні, які існували лише для того, щоб слідкувати за бігом годин і солодко мріяти про все ближчу ніч. Мучена любовним голодом або ж, навпаки, насичена, ослаблена надміром насолоди, — все більше часу проводила зовсім бездіяльно; разом із тим, все більше її годин займали купіль, розтирання, чесання, одягання, — тому хвилини, що їх вона могла присвятити побожним роздумам, розмовам з дияконісами, а передусім доньці та її вихованню, — коротшали з кожним днем. Усе-таки Пелагії не здавалося, що вона занедбує справи віри: щодня витрачала на молитви стільки ж часу, що й раніше… приносила великі пожертви на будівлю нової аріанської святині і що сім днів, кожного дня Божого, вирушала в лектиці до церкви Святої Агати. Насправді розуміла, що не може вже претендувати на титул обраної посудини святої чистоти, але чи ж мало побожних, ревних і дійсно святих матрон щороку обдаровують свого мужа новим немовлям?! Докори сумління, які вона все-таки відчувала впродовж кількох перших тижнів, повністю розвіялися того дня, коли вона, як об’явлення, вислухала в церкві Святої Агати розділ, котрий добре знала, хоч він ніколи не будив у ній глибшого розмірковування, — про шлюб у Кані Галілейській. Почувалася навіть більше підкріпленою духом, ніж раніше: здавалося, що з боку Аеція ніщо не загрожує її вірності аріанській науці та вихованню доньки згідно з її засадами. Щоправда в Равенні, як сповіщав їй незмінно приязний єдиновірець Сигісвульт, сенатори Басс, Максимус і Секст Петроній начебто застерігали патрикія, що Плацидія готує нову зброю проти нього, користуючись із неортодоксальності дружини; а жона комеса Касіодора навмисне не повертається до Риму, щоб уникнути обов’язку відвідин єретички; але Аецій збував це сміхом та злістю заодно, відповідаючи: «Дайте мені спокій! То бабські справи! Не маєте нічого важливішого?…»
Його ставлення до аріанської ревності дружини не було їй приємним, але не було й небезпечним; ніколи про це з нею прямо не говорив, лише насміхався зі святої для неї пам’яті обірванця Арія і напівсерйозно погрожував, що вижене з дому святих дияконіс. Так само, як Боніфацій, глузливо згадував про знаменитий диспут Максиміна з Августином, — але, на відміну від першого мужа, здавалося, зовсім не переймався тим, що його з дружиною розділяє нездоланна прірва, — прірва прокльону, накладеного соборами на науку обірванця та її вірних….
Збагнула, ким став для неї Аецій, — не лише для тіла та любовних потреб, але й для всієї її істоти, всіх її думок і закутків душі, — коли він на цілих вісімнадцять днів виїхав до Равенни. Спершу думала, що цей час промайне швидко, бо вона зможе присвятити його доньці, щоб упевнитися, чи точно згідно з вказівками знаменитого листа єпископа Максиміна виховують дитину няньки, вчительки і дияконіси. Справді зі щирою радістю проводила цілі дні в товаристві дівчинки, гралася з нею, наказувала носити їх у лектиці містом, щоб показати дитині всі красоти Риму, а найбільше численні статуї вітчима. Але тривало це не довше чотирьох днів… потім охопила Пелагію така велика туга, що вона від світання до сутінків блукала всіма кімнатами як похмура жалібна тінь, — а вночі не могла заплющити очей, плакала або, як на тортурах, переверталася з боку на бік на м’якій палючій постелі, — а найчастіше схоплювалася з ліжка і знову блукала, як мара, у непевному світлі місяця, даремно намагаючись дотиком босих ніг до холодних плит підлоги остудити жар, що палив її…
Нарешті їй сказали, що приїхав. Радісно скрикнувши, схопилася з оцямрування басейну, де сиділа, силоміць змушуючи себе ловити золотих рибок, яких конче хотіла торкнутися пальцем. Але чому ж він, раз уже тут, не приходить до гінекею?… Ображена й роздратована, вирішила, що не намагатиметься його побачити, доки він сам до неї не прийде. Проте, коли посутеніло, швидким, неспокійним і водночас радісним кроком рушила до таблінуму, де він самотньо і без перерви сидів від самого prandium.
Її черевики голосно цокали по плитах підлоги. Але Аецій навіть голови не повернув, коли вона ввійшла до таблінуму. Сидів, низько похилившись над
