Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Вона сіла на підлозі. По обох щоках текли їй сльози, але обличчя все ще було викривлене радше гнівом і впертістю, ніж болем… і так само гнівно поблискували два ряди зціплених сліпуче-білих зубів….

— Не знала я, що ти такий, — прошипіла, — а мала б знати… Адже твоїм найбільшим другом був король гунів! Можеш мене бити… катувати… вбити! Я віри не зречуся…

Раптом щось згадала і зірвалася на рівні ноги.

— І хто ж це раптом став таким правовірним? Таким молотом єретиків?! — скрикнула з погордою. — Приятель огидних язичників… короля Ругіли… Марцеліна… Літорія… А хіба ж твій син Карпіліон не росте язичником серед твоїх приятелів гунів?! Яка несподівана ревність! Бий мене, Аецію! Найближчого ж Божого дня піду до церкви Агати…

З очей посипались іскри… захлинулася останнім словом… крикнула… вхопилася рукою за палаючу страшним болем щоку… Наче крізь сон чула його слова: «Кажи що хочеш, але про церкву Агати ані писни!»… проте далі гнівно тупала ногами і кричала:

— Не відірвав мене від святої віри ні Боніфацій… ні навіть сам Августин… І ти не відірвеш!

— Боніфацій, хоч великого духу муж, був невільником ложа, Августин — святий і вчений слуга Божий, — жоден не знав, як братися до впертої жінки… Зате я знаю, Пелагіє…

Пішов, залишаючи її поглинутою не лише болем, гнівом і безсилим шалом, але й страхом і розпачем. Минули дні безтурботного щастя — почалася нова боротьба, стократно небезпечніша, ніж давня, бо цього разу вона не мала жодної зброї проти ворога… Як з ним змагатися?!.. Їй, приголомшеній раптовим страшним наступом, геть опустилися руки… Так, це не Боніфацій! Проплакала весь день і ніч, у безсилому гніві кусаючи тканину, що покривала узголів’я… Але назавтра встала з ліжка, повна нових сил і твердих рішень, похмура, сувора, готова до бою… Не поступиться!

Не бачила його сім днів. Шостої ночі плакала вже з іншої причини, ніж тиждень тому. Але вранці звеліла, щоб її якомога пишніше вдягли і приготували лектику. Та ледь встигла зручно сісти на підвішеному в повітрі посланню, як побачила перед собою обличчя Аеція:

— Куди ти зібралася?

Вона зблідла.

— До церкви Святої Агати, — кинула крізь болісно зціплені зуби.

Він миттю витяг її з лектики на руках, — як дитину, — хоч вона опиралася й кричала, переніс через перистиль, фавцес і атріум… головою розсунув завісу на дверях, що вели до якогось кубікулу… кинув її як клунок, потім сам увійшов і підняв руку для удару… Вона злякано заплющила очі, але Аецій не вдарив, лише вхопив за плечі і трусив нею, аж доки вона підняла повіки та глянула йому в обличчя. Здавалося, він зовсім не був розгніваним чи бодай обуреним. Його голос звучав зовсім спокійно, коли сказав:

— Глянь, свята і божа християнко, чого варта твоя побожність. Нумідійцям, які все бачили і чули твій крик, доведеться скрутити в’язи чи, принаймні, вирвати язики… На майбутнє, прошу тебе, пам’ятай, що ніхто не сміє знати про якісь суперечки патрикія імперії з дружиною, бо муситиме дорого за це заплатити… Ти ще мене не знаєш, Пелагіє, — тож повторюю: патрикій імперії не може мати дружини-єретички, і тут нічого не поробиш…

Вона відповіла йому теж напрочуд спокійно:

— Якби я знала, який ти, не пішла б за тебе… Твій молодий друг, поганин із бородою огидного Відступника, казав мені: «Віра Аеція не заважає йому любити й цінувати тих своїх приятелів і близьких, які вірують інакше…» То чому ж ти раптом стаєш ревним ортодоксом і гонителем віруючих інакше?… катом власної дружини?

Він посміхнувся.

— Все-таки я не помилився: ти мудра жінка, Пелагіє… Отож скажу тобі щиро: мій дух і сумління ніколи не зазнали мук через те, що ти віруєш у подібносущність, а та віра, яку визнаю я, твердить, що слід визнавати єдиносущність… Але повторюю: патрикіат коштував мені стільки зусиль, боротьби, жертв і пролитої крові, що я справді був би найдикішим варваром чи найбільшим дурнем, якби дозволив його в себе вирвати — однаково чи разом з життям, чи ні, — лише тому, що молодій гарній жінці не сподобалися пункти нікейського символу віри…

Насправді, кажучи ці слова, не вірив, що через аріанство Пелагії може втратити жадану владу, нарешті з таким зусиллям і через стільки літ здобуту, але чудово пам’ятав усі перестороги Басса і Секста Петронія Проба, усі зовсім не вигадані пліткарями надії, що їх Плацидія в’язала з його жоною-єретичкою… Добре знав, що Августа відбула таємну нараду зі святими єпископами Равенни, Риму, Арімініуму та Медіолану, які начебто висловили обурення, великий жаль і невдоволення через грішну поблажливість першого достойника Заходу стосовно впертості дружини-єретички, котра сміє зоставатися в облуді ще довго по тому, як її наверненням зволив зайнятися сам святий Августин гіппонський… А ще до вух Аеція дійшла звістка про існування безіменного рукопису, який віщував швидку загибель нового патрикія; автор рукопису виражав непохитне переконання, що випадкова і страшна смерть Боніфація не була, — як се твердив якийсь поганський ритор, — ще одним прикладом бездумної або глузливої жорстокості, притаманної всім божествам, а, зовсім навпаки, справедливою, хоч суворою карою за поблажливість, яку він виявляв жоні-єретичці. Але найбільше занепокоїли патрикія слова Максимуса, начебто сказані на засіданні цісарської ради, що відбулося за відсутності Аеція в Равенні назавтра по його шлюбі. Петроній, який знову порізнився з патрикієм і зблизився з Августою, начебто нагадав, як то Аецій у Галлії, не бажаючи підкоритися наказам Боніфація, кричав послам: «Я з аріанкою не жонатий і своєї дитини в єретичній церкві не хрестив!»

— Так, Пелагіє… Дружина Касіодора завтра приїжджає до Риму і одразу ж після приїзду відвідає тебе.