Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— І знову все як тоді, коли Аецій став комесом доместиків….

— Усе інакше, все інакше! — тріумфально відгукнувся Фавст. — Хіба ж тоді питав хтось сенат про згоду?!

Ці слова доводять до краю шал радості найпресвітліших, пресвітлих і найсвітліших. А забутий усіма найславутніший патрикій імперії беззвучно плаче під тогою, спершися зболілим юнацьким чолом на золотого двоголового орла, який оздоблює бильця патрикієвого крісла. Але ось розсуваються складки тоги і раптом велика тяжка сльоза спадає на ту з орлиних голів, що дивиться на захід.

Сльоза швидко висохне і навіть сліду не зоставить на злотолитій голові, яку за шість тижнів раптом ораторським жестом ухопить за горло рука патрикія імперії. Широка, внизана перснями рука. Не вісімсот, — а тисяча вісімсот сенаторів, що юрмилися у страшенній тисняві, зрозуміє цей рух, як образ варварів — напасників Заходу… тих варварів, від яких порятує імперію новий патрикій. Вимовляючи: «порятує» — трохи зменшить стиск, але орлина голова, якби могла відчувати, бачити і міркувати, напевне підтвердила б, що то не варвари, а широка, внизана перснями рука стисла їй горло. Новий патрикій із висоти розкішного крісла жбурляє між збиті голови та серця сильні, владні, лункі слова, а на кожне з них зала відповідає безтямним ревінням:

— Ave, vir gloriosissime! Ave, ave! ave!

Його вже хапають на руки — сенатори, солдати, городяни. Бо хто ж повернув сенатові давнє значення? Хто поведе до нових звитяг?… Завдяки кому король гунів не наїде вже на Італію й міста? Поруч із ним на руках несуть Сигісвульта, Басса, Петронія Максимуса. Людський потік пливе від Forum Romanum через Аргілет і Vicus Patricus, врешті зупиняється перед розкішною інсулою. Всунувши одну руку під передпліччя Сигісвульта, другу — під лікоть Петронія Максимуса, патрикій крокує так утрьох через порожній перистиль, фавцес, атріум, а, ставши на порозі триклініуму, посміхається і каже:

— Флавій Аецій вітає свою наречену. Ти пам’ятаєш, що обіцяла найблагороднішому з людей в годину його смерті, Пелагіє?

А вона:

— Ніколи не забувала. Де ти, Каю, там я, Кая.

— Як же тут темно, як у цирковій возівні! Навіть не знаю, де ти… Двісті київ дістане завтра старший кубікуляріїв… така ганебна недбалість! А, може, то святі дияконіси? От цікаво, якби котру з них якийсь чоловік узяв до ліжка, чи теж гасила б світло у спальні?!

Пелагія, що стояла одразу за порогом, тихо зітхнула. Ні, марні її надії! Кидані в темряву слова повні такого роздратування, а водночас такого безмежного здивування, що нічого себе дурити, наче цитатами з листів Павла можна буде змінити перебіг майбутніх речей! А вона вже готова була принести таку велику жертву: хотіла послатися не лише на слова патріарха Аттика, хоча вважала його єретиком, але навіть на все, що говорив і писав про подружжя, дівоцтво і вдівство її великий ворог — Августин гіппонський. Та зараз уже знає, що все марно, каже тільки:

— Це я звеліла погасити лампи, Аецію!

— Але ж я хочу бачити свою дружину в спальні! — Його голос, швидко сповнюючись гнівом, все ще найсильніше відлунює здивуванням. — Чи ти глузуєш з мене, Пелагіє?… Що це за дівоча чистота?! Ти ж уже давно…

Раптом сам себе перебиває і кидає з порогу в непроникний морок спальні питання, у якому стільки ж сильного здивування, як і глибокої образи:

— А ти, невже справді не хочеш мене бачити, Пелагіє?… Може, думаєш, що моє тіло не рівня Боніфацію?!..

— Адже я ще стільки разів тебе побачу, Аецію… Ти звик до жінок, які щезають із ліжка, ледь світає, і тому такий нетерплячий…

Але він уже не слухає. Пелагія бачить, що його постать вже не заступає освітленого прямокутника дверей. Чує голосний тупіт його стіп об підлогу фавцію, таблінуму, нарешті атріуму. І вже біжить назад. Несе в руках велику лампу, що сяє сильним ясним світлом. Він повен гніву і неспокою. Що мала б означати дивна поведінка його нареченої-вдови?… Чому веліла погасити світло? Невже ноги в неї як палиці або ж викривлена лопатка, або негарно відвислі груди?… Але ж не виглядала на таку. Зараз він її огляне. Усього б сподівався, але не такої штучки з гасінням світла… І саме тоді, коли він понад усе прагне дивитися на неї! Як же це все дивно… таке геть інше… нічим не схоже на ту шлюбну ніч вісімнадцятилітньої давності!

«Так, нічим не схоже!», — скаже він собі ще раз, входячи до кубікулу і кидаючи сніп яскравого світла на постать Пелагії, що спокійно роздягається. Бо хоч світляний круг, як і тоді, вісімнадцять років тому, насамперед утягує в себе дві стопи, з яких щойно зсунулися червоні, переткані золотом черевики, — навіть ці стопи, так, здавалось би, схожі у всіх людей, — нічим не нагадують Аецієві доньки Карпілія. Ніщо інше у всій постаті та поведінці Пелагії теж не нагадує йому першої дружини. Боніфацієва вдова не надто висока, але струнка і гнучка… тіло її матове, темне… очі чорні, завжди блискучі — навіть тоді, коли їх затіняють довгі, ще темніші вії… Байдуже — може, тільки, трохи здивовано дивиться на вже майже повністю оголеного Аеція: не озивається ні словом, коли лампа наближається до самих її персів. Оголеними, дуже темними руками виймає з блискучого плетива волосся довгі золоті шпильки, а, впоравшись із ними, починає знімати широку багряну стьожку, що почетвірним вінцем обвиває гарної форми, хоч трохи закоротку голову. Коли ж волосся, ніби густий клубок чорних змій, швидко зіслизне на рамена, груди і плечі, — вправним рухом скине з себе тяжку, злототкану, червону сукню, зостаючись у самій лише туніці таларі.

Нічна одіж, яку