Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

– А ти зайвого не свисти! – повчально сказав Бар-Кончалаба, та коліна не прибрав.

– Не буду, не буду!

– Ось так краще, – тиснути він припинив, але коліно не прибрав. – О, та ти, дивлюся, кар’єру зробив! У слуги вибився! Як це тобі вдалося? Я думав, що ти десь у Чорних печерах доходиш.

У відповідь я тільки стогнав, бо було дуже боляче. Нарешті Бар-Кончалаба вирішив, що урок може бути закінчено, і коліно прибрав.

– Ну, так що за диво тебе врятувало? – поцікавився він.

– Та диво. А ти чого ж не в Райгороді, чи куди ти там потрапити хотів? – спитав я, коли трохи відійшов від болі у хребті.

– Красю, тебе ж Красею звати? Так от, Красю, Райгород виявився складнішою справою, аніж я вважав. Хотів же на шарка туди потрапити, а виявилося, що дзуськи.

– А чого ж фіг, коли зовсім поруч були? Ми ж його бачили! – здивувався я. Хотів розмовами відволікти Бар-Кончалабу, а потім напасти і бити, аж поки дихатиме. Дуже вже я його ненавидів.

– Бачили, та тільки що саме? Не Райгород то був, а марево. Приземлився я добре, стропи перерізав і побіг до міста. Ось же він, омріяний Райгород, переді мною був. Добіг, а там ніякого Райгорода, кущі та болото. Марево звичайне. На яке ось таких дурників, як я, ловлять. Схопили мене і доправили сюди, на Торжище. Ось так. А ви чого ж не полетіли назад? – поцікавився Бар-Кончалаба.

– Та полетіли. Тільки дракон на нас напав. Пілота вбив, літак пошкодив, пальне стало витікати. Добре, що я на комп’ютерах багацько налітав, второпав, що і як, зміг дотягнули до кінця лісу. Сяк-так сіли у полі. Літак ущент, але ми більше-менш цілі. Коли паничі наскочили.

– Шефиню твою, мабуть, одразу в рабині? Гарна ж баба, білявка.

– Ні, Понамка в паничі вибилася.

– Та не бреши! Не може такого бути! – Бар-Кончалаба всадив мене на землю, зазирнув в очі.

– Може, бо як би я інакше слугою став? – посміхнувся я переможно.

– Паничем просто так не станеш!

– А хто сказав, що просто так? Вона, виявляється, кандидат спорту з фехтування була, на шаблях битися вміла дуже добре. І верхи їздити. Слуги її хотіли схопити, вона їх поклала. Джур теж, навіть кількох паничів. Інші здивувалися, більше не лізли, повезли нас до прикордонних башт, там подивилися, зарахували Понамку в джури і відправили на чудовиськ полювати. Ми там вбили кількох, навіть одного невидимого.

– Як це невидимого? – підозріло спитав Бар-Кончалаба.

– А так, що ото поруч він може бути, а ти його не побачиш. Тільки якщо кров присне, твоя чи його, тоді тільки чудовисько і видно. А ще в нього крила є, літає воно, може згори напасти, – розповів я.

– Господи, та це ж невидимець! – аж скрикнув Бар-Кончалаба, зблід і страшенно розхвилювався. – Не бреши! Невидимця неможливо вбити!

– Та чого ж, можливо. Ми ось вбили. Точніше, Понамка. Шишку з хвоста зрізали і принесли паничам. Ті здивувалися і після цього Понамку опаничили. Стала вона братом Набокою, а я при ній слугою.

– Нічого собі! – Бар-Кончалаба сплеснув у долоні. – Жодного разу не чув, щоб чужинці таку кар’єру на Січі зробили! А як же ти тут опинився? Невже прогнівав чимось?

Довелося розповісти про те, що на Заставі сталося.

– Ось так. Ми всіх нападників перебили, а нас під підозру, – поскаржився я.

– Ну, це ще добре, що не стратили, – заспокоїв мене Бар-Кончалаба. – На Січі з цим легко.

– Та легко… – кивнув я.

– То кажеш, бандити припливали?

– Ну, схожі принаймні. Хоч і в камуфляжі, але морди нахабні, у декого татуювання, і дебелі всі, накачані. Що їм треба було на Січі?

– Не знаю, – замислився Бар-Кончалаба. – Я чув, що якісь бандити з Москви змогли домовитися з паничами, щоб побудувати на Січі злітну смугу.

– Для чого?

– Варіантів небагато: або щоб зброєю торгувати, або наркотиками. Скоріше за все, для наркоти. Літаком з Азії сюди привозять, а потім звідси переправляють до Європи. Нічийна територія, що ще треба?

– Але якщо домовилися, навіщо воювати? – спитав я, наче вперше про все це чув.

– Не знаю. Були чутки, що американці невдоволені тим, що відбувається. Вони підозрювали, що частина грошей з наркотрафіку може піти терористам…

– Чекай, американці що про цю херню, ну Січ, теж знають?

– Про Січ? Звісно знають! – Бар-Кончалаба аж розсміявся.

– І не чіпають?

– Ні. А як зачепиш?

– Ну, захопити.

Бар-Кончалаба знову зареготав.

– По-перше, Росія почне волати. По-друге, навіщо американцям ці краї, де повно чудовиськ? Як вони будуть пояснювати пересічним виборцям, чому американські хлопці мусять гинути в битвах з жахливими тварями та дикунами? То американці намагаються сюди не лізти. Тільки коли місцеві починають лізти назовні. Можливо, американці натиснули на паничів…

– Паничі не дозволять на себе тиснути! – запевнив я.

– Ну, слугам чи рабам не дозволять. А коли побачать перевагу в озброєнні, то не полізуть на роги, вони ж не дурні. Але що дійсно відбулося, я не знаю. Просто найбільш вірогідний варіант, що американці натиснули, паничі відмовили бандитам, а ті спробували вирішити проблему просто. Дурні, думали ж, що у паничів лише шаблі та списи, не знали про арсенали. От їх і покришили, – Бар-Кончалаба закрутив головою, щось думав.

– Слухай, а що це взагалі за Січ? Звідки вона узялася? Оці паничі, раби, слуги? – спитав я. Ненавидів Бар-Кончалабу так само, але відчував слабкість, що не подолаю його у бійці. То вирішив розпитати. Виглядало так, що знав він багато.

– О, Січ ця з історією! – письменник посміхнувся

Я озирнувся навколо. Рабів відвели, слуг не було видно, паничів теж. Сиділи ми у якомусь закапелку, десь за стіною шуміло Торжище, то важко було нас підслухати.

– То розкажи, – попросив я Бар-Кончалабу.

– Ну, почалося все з старовинного роду російських дворян Травіних, які ще з часів перших Романових мали великі маєтки на Брянщині. До двадцяти тисяч кріпаків, які працювали на господарів своїх день і ніч. Грізні були ці Травіни. За найменшу провину годували щедро батогом, могли в рекрути віддати або й просто вбити. І ніхто не поскаржиться, бо ж залякані селяни були. Щоби тримати їх у покорі, завів ще дід Травіна пару сотень дворових людей. А щоб між дворовими і кріпаками не було змови, то набрав той дід на службу собі козаків запорізьких, які поневірялися по світу після того, як Катерина Друга Січ зруйнувала. Радо пішли на службу козаки, тим більше, що Травіни дозволяли їм у козацькому одязі