Меч Арея - Іван Іванович Білик

Город радий, земля весела,

Півши пісню старому князеві,

А потому й молодим…

Коли Великий князь київський під'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядників і робів, мовби й не помічаючи свого можа, піднесла Гатилові хліб-сіль на гарному рушникові й срібляній таці та чару доброго меду.

«Сей покон, — записав увечері Пріск, — є в скіфів знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хліба з сіллю й поїхав до хорому...»

Сольство ж грецького імператора та сольство імператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирці старого конюшого. Й тільки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можеві. Сивий, засмаглий на вітрах Вишата поглянув у вічі своїй жоні й зашарівся від раптово зринулих почуттів. Але в домі були гості, й господиня пішла вітати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обідом, і за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато різних вельможів. Обід затягся до пізнього вечора, й потомлені дорогою, ситими стравами та міцними медами гості подалися спати до своїх полоток, розіп'ятих на просторому великокняжому дворі під деревами, які нашіптували про тишу й так довго сподіваний одпочинок після тривалої й виснажливої подорожі.

Й тільки консул Максимін, із яким Пріскові випало спати в одній полотці, довго вовтузився на м'якій постелі й ніяк не міг заснути. Пріск разів зо три прокидався, Максимін же сопів і перевертавсь із боку на бік, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на міхах із голяками. 

Місяця того самого

Наступного ранку Максимін ще вдосвіта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довідатися, на коли Великий князь київський призначив звіщання. Пріск умився біля колодязя — просто з корита. Після вчорашнього «обіду» в конюшого страшенно хотілося спати — аж очі щеміли, та заперечувати консулові не випадало, й мусив підкоритись. У просторому дворі не видно було ні душі, тільки по той бік колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Пріск хотів поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив півень, бо незабаром мало зійти сонце. Небо вже вияснилось, і тільки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря.

Пріск повернувся до полотки. Поруч із їхньою стояли ще дві — Ромула з Романом та Констанція з їхнім робом. Хлопець позіхнув і, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз під широке корзно великий пакунок із дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимін узайве нагадав йому:

— Й ні з ким ні про що!..

— Добре, кіріє консуле, — мовив Пріск і пішов. З двірця варта випустила його, але коли дійшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Пріск подумав, чи погрюкати в дубові обаполи воріт, а чи ні, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навіть і впустять? Так чи так, доведеться стовбичити під вікнами того мовчазного вельможа.

Й він вирішив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязні відра — невсипущі попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кінці скавульнув собака, в іншому місці заляскав крильми й кукурікнув півень. Пріск ходив то в один бік вулиці, то в інший, не надто віддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурні скіфські оселі, рівненько вишпарувані глиною, побілені й підведені в кого руденьким, у кого синім або ж зеленим. Стріхи були майже скрізь однакові — солом'яні, але траплялися й ґонтові, й навіть черепичні.

«Прогулюючись коло терема, — писав потім Пріск, — я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: «Хайре!» («Радуйся!») Се мовив чоловік, проходячи мимо. Дивлячись на одіж його, я-м узяв того можа за скіфа. Мене зчудувало, що скіфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з різноличних народів, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносінням з римлянами — й латинську мови. Грецька ж тут чується тільки між полоненцями, взятими у Фракії або ж на змор'ї Іллірії. Але їх зразу впізнаєш серед скіфів по рубищу й печальному виду. Той же, що мені вклонився, увидівсь мені скіфом, котрий жиє замож-но й розкішне. Він був одягнений у багату, ошатну одіж, його волосся було стрижене під кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мізії, а тепер він живе тут...»

Се був Адаміс, який багато років тому врятував Гатила, коли той тонув у Дніпрі. Тепер він служив домажиричем у палатах цариці Русани. Адаміс щиро зрадів зустрічі з одноплемінцем, негайно повів його до свого дому, й добре пригостив, і все розпитував, як там на батьківщині, як живуть тепер люди й чим клопочуться.

— Вельми-м скучив за рідною домівкою, — визнав Адаміс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. — Дуже-м скучив і за кревними, й за мовою своєю... Буває, як здушить серце — хоч плач або біжи пішки в Мізію...

— То пощо ж не біжиш? — спитав Пріск.

— Пощо... — повторив Адаміс. — Жону маю тут і п'ятеро дітей, і... добре тут жиється.

— Хіба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не зміг би-м жити в чужій землі, Адамісе... Скільки-м пробув у сій Скіфії, а вже тягне додому.

Адаміс зітхнув, але заперечив:

— Я-м полюбив скіфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним і велелюбим покоєм. І ніхто не тремтить, щоби в нього не відняли того, котре він має й шанує. В моїй старій вітчині, в Греції, волостять тирани, а малодушні роби не сміляться боронитись. Там немає правосуддя, ні рівності в податях. І сильні гнітять слабих...

— Ти любиш Скіфію дужче за рідну землю, — мовив Пріск, але в голосі його не було докору.

— Так є, — відповів Адаміс. — Ся земля є моєю другою вітчиною.

— І бороду голиш...

— Се велить покон скіфів.

— І волосся кружечком... Як ви се чините, що в усіх однакове!

— Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, іже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, і відтинаєш усе, що виглядає з макотера.

Але розмова перейшла на веселе, бо від зустрічі й випитого вина, хай і розведеного на воді, обоє вельми звеселилися. В