Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк

Дві сестри підводять хвору, яка впала і б’ється на підлозі. Я починаю грати Tantum ergo. Бліді обличчя божевільних вмить повертаються до органа. Я витягаю регістри гамби і скрипки. Сестри співають.

В повітрі тремтять білі хмарки ладану. Бодендік ховає дароносицю в кіот. Полум’я свічок відбивається на парчевій ризі, на якій вишито великий хрест, а потім разом з ладаном лине до іншого великого хреста, на якому вже два тисячоліття висить, стікаючи кров’ю, спаситель. Я механічно граю далі, думаючи про Ізабелу і про те, що вона сказала. Потім згадую те, що читав учора ввечері про дохристиянські релігії. Боги в Греції були веселі, вони мандрували з хмари на хмару, трохи шахраюваті, віроломні й непослідовні, як і люди, котрим вони належали. Вони були перебільшеним втіленням життя в усій його повноті, жорстокості, безпосередності й красі. Ізабела має рацію: блідий бородатий чоловік з закривавленими руками й ногами, що висить наді мною, не такий. Дві тисячі років, думаю я, дві тисячі років, і весь час життя кипіло із свічками, несамовитими вигуками, смертю й екстазом навколо кам’яних будівель, у яких були виставлені зображення блідого розп’ятого чоловіка — похмурі, закривавлені, оточені мільйонами Бодендіків. І сіра тінь церкви розрослася над цілими країнами і задушила життєрадісність, а з Ероса, веселого Ероса, зробила потаємну, орудну, гріховну історію розпусти і нічого не простила, незважаючи на всі проповіді любові й прощення, тому що прощати — це значить сприймати інших такими, які вони є, а не вимагати каяття, вірності й покори, перш ніж буде сказано «Ego te absolvo»[8].

Ізабела чекала мене надворі. Верніке дозволив їй виходити вечорами в сад, якщо хтось гулятиме з нею.

— Що ти робив там, усередині? — неприязно питає вона. — Допомагав приховувати все?

— Я грав.

— Музика теж приховує. Більше, ніж слова.

— Є така музика, що оголює все, — кажу я. — Музика сурм і барабанів. Вона завдала багато лиха світові.

Ізабела обертається.

— А твоє серце? Воно хіба не барабан?

Так, думаю я, барабан, повільний і тихий, але все ж таки він робить чимало шуму і завдає чимало лиха. Може, я саме через нього недочув солодкого поклику життя, який почули ті, хто не протиставляє свого Я життю і не вимагає пояснень, ніби він настирливий кредитор, а не перелітний мандрівник, що не залишає після себе сліду.

— Послухай моє серце, — каже Ізабела. Вона бере мою руку і притуляє до своїх грудей. — Ти відчуваєш його?

— Відчуваю, Ізабело.

Я забираю руку, однак у мене таке почуття, ніби я її не забрав. Ми обминаємо невеличкий водограй, що дзюрчить собі в присмерку, наче про нього забули. Ізабела занурює руки в басейн і бризкає водою.

— А куди діваються сни вдень, Рудольфе? — питає вона.

Я зиркаю на неї.

— Мабуть, сплять, — обережно кажу я, знаючи, куди вона може завести такими запитаннями.

Ізабела знову занурює руки у воду. Вкриті маленькими бульбашками повітря, вони переливаються сріблом, наче якийсь невідомий метал.

— Як же вони можуть спати? — каже Ізабела. — Адже вони самі живий сон. їх же бачиш лише тоді, коли спиш. А де вони діваються вдень?

— Може, вони висять, як кажани, у великих підземних печерах або, як совенята, у глибоких дуплах на деревах, і чекають ночі.

— А якщо ніч не настає?

— Ніч завжди настає, Ізабело.

— Ти впевнений у цьому?

Я дивлюсь на неї.

— Ти питаєш, як дитина.

— А як діти питають?

— Так, як ти. Все питають і питають, аж поки не доводять до того, що дорослі не знають, як відповісти, і бентежаться або починають сердитись,

— Чого ж вони сердяться?

— Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, і не хочуть, щоб їм нагадували про це.

— У тебе теж є щось фальшиве?

— Майже есє.

— А що саме?

— Не знаю. В тім то й справа. Коли б людина знала, вона б не була такою фальшивою. Це можна тільки відчути.

— Ох, Рудольфе, — каже Ізабела, і голос її раптом стає низький і ніжний. — Ніщо не буває фальшиве.

— Ні?

— Звичайно, ні. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки богові. Але коли він справді бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все — бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Але коли щось може бути поза ним або проти нього, то це якийсь обмежений бог. А обмежений бог — то не бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого бога. Бачиш, як просто?

Я вражено дивлюсь на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.

— Тоді виходить, що немає також диявола і пекла? — кажу я. — Бо якщо вони є, то немає бога.

Ізабела киває головою.

— Звичайно, немає, Рудольфе. У нас так багато слів. Хто їх тільки видумав?

— Навіжені люди, — відповідаю я.

Вона заперечливо хитає головою і показує на церкву.

— Оті! Вони й ув’язнили його там, — шепоче Ізабела. — Він не може вийти звідти. А хотів би. Але вони прибили його до хреста.

— Хто?

— Священики. Вони міцно тримають його.

— То були інші священики, — кажу я. — Дві тисячі років тому. Не ці.

Ізабела прихиляється до мене.

— Вони завжди ті самі, Рудольфе, — шепоче вона біля самого мого вуха. — Ти цього не знаєш? Він хоче вирватись, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, однак вони не пускають. Вони міцно тримають його в тюрмах з високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, але не випускають звідти. І ти знаєш чому?

— Ні.

Блідий місяць висить тепер на попелястому голубому небі над самим лісом.

— Тому що він дуже багатий, — шепоче Ізабела, — страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов з в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі сталі бідними. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять з ним, що хотять. Живуть, як багаті люди. Так само, як і зі мною.

Я пильно дивлюсь на неї. Обличчя в неї напружене, але по ньому нічого не можна зрозуміти.

— Що ти хочеш цим сказати? — питаю я.

Ізабела сміється.

— Усе, Рудольфе. Ти ж сам знаєш що! Мене привели сюди, бо я їм заважала. Вони хочуть володіти моїм майном. Якби я вийшла,