Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
— Забудьте про нього! Шварцкопф його майже купив.
— Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір’я!
— Я не люблю качок. Вони відгонять болотом. То я прийду подивлюся на ваш склеп.
— Не поспішайте. Побачите його, коли він стоятиме там, де його поставить Шварцкопф, — на кладовищі.
Шерц знову сміється, але цього разу вже вимушено.
Я теж сміюсь. Ніхто з нас не вірить іншому, але кожен спіймався на гачок: Шерц — повіривши в Шварцкопфа, а я — в те, що цього разу він не вислизне з наших рук.
Я йду далі. З «Альтштедтер Гоф» несе запахом тютюну й пива, з якого вивітрився весь хміль. Я заходжу на задній двір. Тут панує цілковитий мир. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара перегару од вишнівки, ялівцевої й хлібної горілки, наче віє запашний пасат із острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки і гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, втрачений рай, велике братерство, принаймні, хоч уві сні.
Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.
— Допоможіть! — зненацька каже хтось із тих, що сплять на землі. Каже спокійно, тихо й безнадійно — не кричить, і саме тему цей голос пронизує мене, ніби якийсь променевий удар. Допоможіть, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, — чутно, нечутно, завжди?
Відправа скінчилась. Начальниця віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б і брати, але я не можу відмовитись: це образило б начальницю.
— Я послала Вам на сніданок пляшку вина, — каже начальниця. — У нас немає більше нічого, чим би ми могли вам заплатити. Але ми молимось за вас.
— Дякую, — відповідаю я. — А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.
Посмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки — такі обличчя бувають у черниць, каторжників, хворих і шахтарів.
— Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалась у нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.
Я не допитуюсь, чому він це робить, бо раптом згадую, що поборник бога Бодендік теж снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.
Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п’є тільки каву.
— Пляшку, з якої ваша милість так щедро налили собі вина, начальниця послала мені в рахунок платні,— звертаюсь я до Бодендіка.
— Я знаю, — каже вікарій, — та хіба ви, бравий безбожнику, не апостол терпимості? Тому дайте своїм друзям спокійно попробувати краплю вина. Вам зашкодить, коли ви самі вип’єте на сніданок цілу пляшку.
Я не відповідаю. Церковник сприймає це як слабість і відразу ж переходить у наступ.
— Ну, як там із страхом перед життям? — питає він, з насолодою ковтаючи вино.
— Що таке?
— Із страхом перед життям, що так і пре з кожної клітинки вашого тіла, як…
— Як ектоплазма, — допомагає йому Верніке.
— Як піт, — докінчує Бодендік, котрий не довіряє науці.
— Коли б у мене був страх перед життям, то я став би щирим католиком, — заявляю я, тягнучи до себе пляшку.
— Дурниці. Коли б ви були щирим католиком, то не мали б страху перед життям.
— Те, що ви кажете, — звичайнісінька казуїстика отців церкви.
Бодендік регоче.
— Що ви знаєте, юний варваре, про духовний світ наших отців церкви?
— Достатньо, щоб не слухати, як вони цілими роками ведуть суперечку про те, чи був у Адама й Єви пуп чи ні.
Верніке посміхається. Бодендік кривиться.
— Неуцтво і банальний матеріалізм, як завжди, виступають у спілці,— кидає він у наш бік.
— Не зневажайте науки, — відповідаю я. — Що б ви робили, коли б у вас був гострий приступ апендициту, а поблизу виявився б лише один лікар — першокласний, але атеїст? Молилися б чи покликали б нехристя робити операцію?
— І те й інше — нехристь мав би нагоду вислужитись перед богом. Я бачу, ви ще новачок у діалектиці.
— Ви взагалі не повинні звертатись до лікаря, — кажу я. — Коли це божа воля, то вам слід було б помирати, а не пробувати змінити її.
Бодендік одмахується від мене.
— Зараз почнеться розмова про добру волю і божу могутність. Спритні гімназисти старших класів гадають, що можуть спростувати нею все церковне вчення.
Він добродушно підводиться. Його лице пашить здоров’ям. Верніке і я здаємось хирлявими в порівнянні з цим чванькуватим попом.
— Благословенний сніданок, — каже він. — А тепер мені ще треба йти до інших своїх парафіян.
Ми не реагуємо на слово «інших». Бодендік виходить.
— Ви не помітили, що священики й генерали здебільшого живуть страшенно довго? — питаю я Верніке. — їх не гризуть сумніви й турботи. Вони часто бувають на свіжому повітрі, вони влаштовані на все життя, їм не треба думати. Одні мають катехізис, а другі — військовий устав. Це зберігає молодість. До того ж, і ті й ті користуються великою пошаною. Одні мають доступ до бога, а другі — до кайзера.
Верніке запалює сигару.
— А чи помітили ви ще, яку перевагу має вікарій у суперечці? — питаю я. — Ми повинні поважати його віру, а він нашу невіру — ні.
Верніке пускає дим у моєму напрямку.
— Він вас сердить, а ви його ні.
— Отож бо й є! — кажу я. — І це мене ще більше сердить!
— Він знає це, тому й такий упевнений.
Я виливаю собі все вино. Його залишилось ледве півтори чарки — решту випив поборник бога. Вино добре— «Форстер-Єзуїтенгартен», урожаю 1915 року. Таке вино треба пити тільки ввечері, з дамою.
— А вас? — питаю я.
— Мене все це не стосується, — відповідає Верніке. — Я своєрідний регулювальник духовного життя. Я пробую трохи навести порядок на цьому роздоріжжі, але за самий рух не відповідаю.
— А я завжди почуваю себе відповідальним за все на світі. Може, я просто психопат?
Верніке вибухає образливим сміхом.
— Ви, мабуть, хотіли б бути ним! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.
Я виходжу на головну вулицю. Від ринку повільно рухається колона демонстрантів. Дехто з тих, хто зібрався поїхати в неділю за місто, у світлих костюмах, з дітьми, пакуночками з їжею, велосипедами й різними яскравими-ганчірками, ще
