Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
Це демонстрація інвалідів війни, які протестують проти своїх жалюгідних пенсій. Спереду в колясці їде обрубок людини — тільки голова й тулуб, рук та ніг немає. Тепер уже не можна побачити, чи ця людина була колись висока на зріст чи низька. Навіть по плечах не визначиш, бо руки ампутовано так високо, що нема до чого причепити протези. Голова в обрубка кругла, очі карі, жваві, він носить вуса. Хтось, очевидно, щодня піклується про нього: він поголений, волосся й вуса підстрижені. Його коляску — власне, просто дошку на коліщатах — тягне однорукий. Обрубок сидить дуже прямо, пильнуючи, аби не впасти. За ним їдуть по три в ряд коляски безногих — з великими колесами на гумових шинах, які інваліди крутять руками. Шкіряні фартухи, що прикривають місця- де мають бути ноги, сьогодні відстебнуті. Видно кукси. Штани довкола них старанно підкочені.
Далі йдуть інваліди на милицях. їхні химерні криві постаті часто можна бачити на вулиці: прямі милиці, а між ними трохи навскіс висить тіло. Ще далі рухаються сліпі та одноокі. Чути, як вони намацують дорогу білими костурами. На руках у них жовті пов’язки з трьома крапками. У зовсім сліпих ті самі знаки, що забороняють їхати проти руху або позначають глухі кути, — три чорні диски. Багато інвалідів несе плакати. Сліпі теж несуть, хоч ніколи вже не зможуть їх прочитати. «Отак нам віддячилася батьківщина»— написано на одному. «Ми помираємо з голоду»— на іншому.
Обрубкові в колясці засунуто за комір паличку з папірцем. На ньому написано: «Моя місячна пенсія дорівнює одній марці золотом». Між двома іншими колясками майорить біле полотнище: «У наших дітей немає молока, немає м’яса, немає масла. Хіба ми за це воювали?»
Інваліди — найстрашніші жертви інфляції. Їхні пенсії так знецінились, що на них уже майже нічого не купиш. Час од часу уряд підвищує пенсії, але з таким запізненням, що того ж дня вони виявляються знову в кілька разів меншими. Долар росте божевільними темпами: він піднімається вже не на тисячі чи десятки тисяч щодня, а на сотні тисяч марок. Позавчора він коштував ще мільйон двісті тисяч, а вчора — мільйон чотириста тисяч. Сподіваються, що завтра він досягне двох мільйонів, а в кінці місяця — десяти. Робітники одержують тепер платню двічі на день — вранці й після обіду, і щоразу їм влаштовують перерву на півгодини, щоб вони встигли побігти до крамниці; коли б вони чекали до вечора, то втратили б стільки, що їхні діти залишилися б голодні. Та й так вони набивають шлунки будь-чим, аби тільки не відчувати голоду.
Колона рухається набагато повільніше за машини. За нею стовпились автомобілі любителів недільних пікніків. Дивний контраст: сіра, майже безлика маса жертв війни мовчки сунеться вулицею, а за нею повільно рухаються машини тих, хто розбагатів завдяки війні. Машини гурчать, пирхають, нетерпляче їдучи по п’ятах за вдовами убитих, які разом з дітьми замикають колону, — худі, голодні, обшарпані й злякані. А в машинах виблискують розкішні літні туалети — білосніжне полотно, шовк. Ті, що розкинулися на сидіннях, — круглолиці, гладкі — ніяковіють від того, що вскочили в таку халепу. Пішоходам на тротуарах легше: вони просто відводять погляд і тягнуть за собою дітей, які весь час зупиняються і просять пояснити, що таке каліки. Хто може, звертає в бічні вулиці.
Сонце стоїть високо і пече немилосердно. Інваліди починають пітніти. По їхніх безкровних обличчях котиться нездоровий піт. Зненацька за ними лунає автомобільний сигнал. Один із власників машин не витримав: він хоче виграти кілька хвилин і пробує випередити колену по тротуару. Всі інваліди обертаються. Вони нічого не кажуть, а тільки розтягуються і перепиняють шлях. Тепер, щоб проїхати, машині довелося б давити їх. У ній сидить молодий чоловік у світлому костюмі та солом’яному брилі і дівчина. Він робить кілька безглуздих, розгублених жестів і запалює сигарету. Кожен із інвалідів, ідучи повз машину, зиркає на нього. Не з докором, ні,— він дивиться на сигарету, міцний аромат якої розноситься по вулиці. Це дуже дорога сигарета, а жоден із демонстрантів уже не може дозволити собі часто палити. Тому вони хочуть принаймні понюхати тютюнового диму.
Я йду слідом за колоною до церкви божої матері. Там стоять два нацисти в мундирах і тримають великий плакат:
«Ходіть до нас, камради! Адольф Гітлер допоможе вам!»
Колона обходить навколо церкви.
Ми сидимо в «Червоному млині». Перед нами пляшка шампанського. Вона коштує два мільйони марок — стільки, як безногий інвалід з сім’єю одержує пенсії за два місяці. Шампанське замовив Різенфельд.
Він примостився так, щоб було видно весь танцювальний майданчик.
— Я знав це з самого початку, — каже він, — але хотів побачити, як ви дуритимете мене. Аристократи не живуть напроти контор надмогильних пам’ятників та ще й у таких будинках!
— Для такої світської людини, як ви, це на диво помилковий висновок, — кажу я. — Ви ж повинні знати, що аристократи зараз майже тільки там і живуть. До цього спричинилась інфляція. Палацам настав кінець, пане Різенфельд. А хто й має палац, то здає його по кімнатах. Гроші, які дістались у спадок, розтанули. Королівські високості живуть у мебльованих кімнатах, полковники, що колись бряжчали шаблями, тепер скрегочуть зубами, ставши страховими агентами, графині…
— Годі! — перебиває Різенфельд. — Мені аж сльози навертаються на очі! Не треба більше нічого пояснювати. Але про фрау Вацек я знав з самого початку. Я тільки розважався, дивлячись на ваші невдалі спроби обдурити мене.
Він стежить за Лізою, яка танцює з Георгом фокстрот. Я не нагадую йому про те, як він назвав Лізу француженкою з ходою стрункої пантери — боюсь, що оденвальдський Казанова тоді відразу порве з нами стосунки, а нам конче потрібна партія граніту.
— Зрештою, це не зменшує її принадності,— примирливо заявляє Різенфельд. — Навпаки, ставить її ще вище. Така породиста жінка, і з самої гущі народу! Ви тільки гляньте, як вона танцює! Ніби… ніби…
— Струнка пантера, — допомагаю я.
Різенфельд скоса зиркає на мене.
— Ви часом трохи розумієтесь на жінках, — бурмоче він.
— Навчився од вас!
Він п’є за моє здоров’я. Мої слова підлестили йому, хоч він і сам не здогадується про це.
— Я хотів би вас щось спитати, — кажу я. — У мене таке враження, що дома, в Оденвальді, ви спокійний обиватель і зразковий батько. Ви якось показували нам фотографії трьох своїх дітей і обсадженого трояндами будинку, на стіни якого заради
