Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
Зітхання вирвалося з його грудей. Внедовзі знов так настане. За дві неділі кінчиться його урльоп.
Ішов поволі, з неохотою і не замічав того. Думав про місто. До нього було ще так далеко, а скільки разів топтав він уже дорогу до нього і назад, а сьогодні знов. Але він мусив. Усі грошові справи, особливо ж з банком, залагоджував він собі сам і не був би на нікого здався. Хлопці були ще замолоді і не розумілися ще на таких речах, а Марійка вже цілком не вдала би з панами говорити. Звісно, жінка. Доки він жив, робив усе сам, що припадало робити голові. Тому й було в нього все в найкращому ладі. Як умре, лишить діти на своїм місці й усе буде йти, як на шнурку…
Кілька чорних ворон, що снувалися малою розстріленою громадкою полем, сполошилося його зближенням і злетіло о якийсь кусень дальше. Перед його душею станув чомусь Сава.
«Якби се так який заєць, Сава мусив би мати його! – подумав. – Уже він на стрільця вродився! Сьогодні зрання зібрався і пішов до сусіднього села. Там був той чоловік, у котрого дав собі шити нові вовняні білі шаровари на зиму, а Михайло ходив по обійстю і все щось розмірковував. Раз відказував на мряку, що звисала туманами над землею».
«А тобі що до мряки?» – питався він, усміхаючись.
«Та ніщо! Я лише боюся, аби дощів не стягнула. Я маю надворі роботу».
«Не бійся! – потішав він його. – За годину зіп'є її сонце, що аж любо буде! Тепер ночі ясні, а небо таке чисте та блискуче, мов дзеркало; такі мряки не приводять дощу…»
Відтак перейшли його думки самі з себе на теля, що погибло. Така шкода, а передучора було ще таке веселе та бутне. В своїй малій загородці скакало так високо, що він боявся, що вискочить колись та підбіжить до своєї мами, та виссе все молоко. А їло ще так лакомо, двадцять чотири години по тім, от що! Як ті двері відтворилися? І ніхто не видів того, ніхто не чув, неначе невидимою рукою відтворилися. І ні одної людської душі не було коло стайні. Але се вже так. Як має бути яке нещастя, то і сто очей і рук не відверне його. Поміж тисяч людей вставиться воно, ніким не спостережене, ніким не зачуте, й таки буде. Як запобігати йому? Коби чоловік знав…
Се було Савине телятко, але Михайло чи не більше жалував за ним. За новими шароварами забув Сава вже шкоду, а Михайлові воно все не дає супокою. Про що й не говорить, а наостанку все про нього заговорить. В його душі воно все жило й не давало йому супокою… Деяка худобина, особливо ж рогова, буває іноді така, що не можна її забути. Візьметься за чоловіком і держиться його й волочиться за ним, як та тінь.
Такий був сей бичок…
* * *
Позавтра було святого Михайла, патрона Михайлового. Треба буде піти до церкви. Але то аж позавтра, а завтра по обіді він не буде вже дома. Забув сказати Марійці, щоби Михайло купив свічку та й відніс до церкви. Се також через он ту шкоду. На такі речі він ніколи не забуває. Зрештою, він сам уже купить свічку… Чого б він у місті аж до позавтра бавився? Має лише рату заплатити в банку, де визичив трохи грошей, аби купити загінчик той під лісом, що припирав до його поля, – поступить до пана й верне назад. Ні, він уже завтра буде конечне дома. Сам уже піде з хлопцем до церкви.
В його серці так і знялася в тій хвилі несказанна любов до сина. «Михайло!» – кликнуло ціле його єство радісно й відчуло лише одно: любов. Але його уста осталися німі. Він був сам-один посеред мовчазних піль, і лише глибоке небо здіймалося понад ним…
Він купить йому яблук і принесе добрий, білий хлібець, коби вже лише тут був, коби був уже тут. А то до міста ще половина дороги, далеко ще. Його ноги ніби постарілися, все ніби одно місце топтали…
Пиняво йшлося йому сьогодні.
XIX
Другий день був знов мрячний. Здавалося, що мряки змовлялися, аби зніматися кождого поранку з запустілого поля величезними сірими масами, аби волоктися по нім безперестанку, аби втискатися в кождий закуток на землі, а відтак подіватися десь і якимсь тайним чином приводити чудові, ясні ночі…
Марійка стояла в полудневій порі коло столу і завивала саме в якусь хустку горнець із борщем і кулешею, що недавно зварила хлопцям. Михайло або Сава мали прийти й узяти іду в бурдей. Івоніка мав аж по обіді вернути, а вона сама не мала часу відносити їм харч.
Саме перед хвилею глянула вікном, чи не йде котрий із них; їй здавалося, Михайло. Одначе не побачила нікого. Надворі було мрячно, і крізь малі віконця мало що було видко. Вона спішила сьогодні. Її ожидала різна праця. Окрім того, мала ще в село йти.
Була лише в сорочці, обперезана барвним поясом, без рушника на голові, і з своїм сивим розпатланим волоссям виглядала дико. Не мала нині навіть часу пригладити волосся та закинути яку хустку на голову. Одначе її тонке, ніжне обличчя з ясними лагідними очима усмиряло враження її занедбаного вигляду.
Від п'ятої години зрання була на ногах. Одна робота за другою віднімала в неї кожду вільну хвилину, й ніяк їй було про себе думати. Зрештою, до них рідко хто заходив, і вона не в'язалася ніколи одіжжю.
Надворі забрехала собака. За пару хвиль відтворилися двері й на порозі станув старий Онуфрій Лопата.
– Дай, Боже, добрий день, Маріє!
– Дай, Боже, й вам, бадіко! Ступайте ближче!
Він не йшов далі. Станувши на порозі, сперся обома руками на одвірці і глядів мовчки хвилю на неї. Відтак спитав:
– Маріє, де ваш Михайло?
– В бурдею! Я от жду на нього або на Саву, аби прийшли та взяли собі їду. Маю йти з вовною до панотця і не маю коли нести їм їсти.
