Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
Він підняв її похилену голову й заглянув, зворушений, в її очі. Вони були повні сліз.
– Ну, і плачеш!
Вона обтерла сльози, не сказавши нічого.
– Анночко… – просив м'яким, ослоненим голосом, притягаючи її тепло до себе. – Анночко, що тобі? Я ж тобі кажу: Бог нас не покине!
Вона вхопилася його обома руками за шию і заплакала. Щось відняло йому голос.
– Що тобі, Анно? Боже добрий, скажи мені, що тобі? – просив, налягаючи.
– Ніщо, – прошептала, – ніщо! Мені лише так тяжко на серці.
Одна думка промайнула йому блискавкою крізь голову й неначе роз'яснила йому все. «Вона боїться смерті! – роз'яснила. – Так негаразд умирати, гріх!»
І він почав її потішати простими неповоротними словами, а однак скільки почувань, скільки ніжності замикала в собі та мужицька грудь! Скільки правди й вірності лежало в його тремтячім голосі, що силувався до ніжності й м'якості, скільки тривоги й щирості зраджували його зворушені добрі очі!
Ледве знав, що говорив, коли звук його голосу віддавав несвідомо найкращу часть його почувань і душі.
– Коли я тут, тобі вже нічого боятися! – повторяв раз по раз. – Все буде добре! Я лише Бога просив, аби найтися тут! Тут я пан! Най що до нас приступить, мені ні перед чим не страшно! Тут я дома! Я лише тут хотів уздріти себе! Нічим не журися! Я стану у всім за тобою, як дуб, і, ану, най хто посміє тебе на волос скривдити – побачить!
– І перед Савою і Рахірою боюся! – обізвалася вона наново журливо.
Він махнув легковажно рукою.
– Перед тим дурнем? – спитав.
Він знав про перепалку дівчат у полі й обіцяв Анні, що «побалакає» у відповідній хвилі з Рахірою.
– Що вони можуть тобі зробити, коли я тут? Можуть хіба старим зрадити нашу тайну, але наскільки я замітив, не сказали ще нічого. Сава собі добре роздумає, заки зачне зо мною сварню. Він знає, зо мною добре жити в добрі. Йому від мене нема кривди. Я з ним добрий.
– Але він от ледве що говорить з тобою…
– Коли він багато говорив, зозулько? Ні, він не говіркий. Відколи з'єднався з Рахірою, відтоді розпливаються йому слова в роті; але ми живемо в добрі. Він прийде – з'їсть, йде до роботи; прийде знов, пробурмотить щось під носом і йде знов, або візьме стрільбу на плечі і плентається годинами по полі. Увечір іде до неї або й не йде – і се ціла його робота, відколи я дома. Ет, дурний хлопець!
– Оноді я його також бачила зі стрільбою в полі! – обізвалася Анна, потрохи потішена. – Я бачила його ззаду! Він ішов поволі, в думках, без капелюха й дивився в землю перед себе.
– Він винюхує зайців, як пес! – сказав Михайло з усміхом. – Се його найбільша втіха, як зможе застрілити зайця. Ну, щоправда, в нього ліпша рука й ліпше око, як у мене. Та нехай радується тим, що мені до того?
– Але він зайшов потім у «сусідній» лісок! – додала Анна. – А там же нема зайців!
– Він, може, пізніше стріляв звідти! Краєм лісу маєш там всілякі корчі, він, певно, за них заховався. Він же не сміє ходити зі стрільбою, в нього нема позволения на те. Могло б приключитися, що полем ішов би жандарм і відібрав би йому рушницю, і він дістав би за се кару. Се не можна. Він те знає і уважає. Та й таки най уважає. Якби відібрали стрільбу, була би велика шкода. Стрільба дорога й ніколи не хибне пострілом. Коли лише не гукнеш із неї, вона понесе кулю на місце й там уже всьому кінець. Тато ґвалт за неї зчинили би. Він те знає, не бійся!
– Я чула, Михайле, – тягнула дівчина несміливо дальше, – що Рахіра забігає тепер уже зчаста, а не раз і по кілька день пробуває у своєї тітки ворожки, он тої циганки, що відбила своїй сестрі чоловіка. Я знаю, що в неї лише тільки на думці, аби мені якого лиха накоїти. Вона може собі роздобути там перемовленого зілля і кинути мені на дорогу. Ти гадаєш, за таке тяжко? Вона погана дівчина. Добре старий Петро каже: «Се, – каже, – Бог не сотворив, се само вродилося, тому таке погане!»
– І того ти боїшся, і через те в тебе на душі тяжко? – спитав він, знов сміючися.
Вона вагалася з відповіддю.
– Ні, не саме тому, але… – тягнула нерішено, – щось буде, чим я журитимуся! І вже кілька разів снилося мені, що над вашим полем і бурдеєм тягалася туди й сюда чорна мряка. Та й що й надо мною перетягалася вона, як я доглядала в полі товару і шила сорочку. І я не бачила нічого перед собою, ані коло себе, і на хвилину стало так тихо, вже так тихо і страшно, Михайле, що не дай Боже нікому дожити такого. А як мряка минулася і я глянула на сорочку, були на ній чорні крапки. На білому полотні – чорні крапки. Се недобре, Михайле, недобре! Пам'ятай собі, що оце недобре! Я вмру!
– Від сьогодні за рік будеш ти в мене ґаздинею і будеш не собі, але мені сорочку шити. І не чорною волічкою вишивати, а самим червоним шовком і хіром, золотом. Оце ти собі пам'ятай! – сказав він весело. – Журитися нема чого! Що снилося, то снилося! А що я кажу, то вже кажу! – При тих словах вдарив себе п'ястуком у свої груди, що аж задудніло. І, усміхнувшись, розсталися.
* * *
Того самого дня пізно вечором вийшла Анна з хати. Загорнувшися, пішла до Мендля на Гоппляц по сіль, і, вертаючи, дійшла вже недалеко панського дому, саме до того означеного місця, де свого часу старий Петро бачив великого чорного пса.
Сього вечора не було ясно.
Густа темінь розляглась, і ледве що десь-не-десь заблимала на ослоненому хмарами небі срібна зірочка. Темінь так і товпилася довкола неї.
Вона чомусь мерзла і, обвиваючися тісніше сердаком, прискорила кроки. Нараз добачила в темряві ясну постать, що прямувала саме проти неї.
«Сава!» – зойкнуло їй болісно в душі, а відтак перейняла її блискавкою свідомість, що вона сама.
І справді був се Сава.
Він ішов рівною лінією, мов невидимо притяганий нею, і спинився раптом тісно перед нею.
– Сава! – кликнула зовсім беззвучним голосом, і з її лиця збігла кров. – Сава!
Він не говорив ані слова.
Вп'ялився лише очима в неї. Вони зайнялися в нього дивним, фосфоричним
