Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Коли потім він їхав у машині, земля досі тремтіла, хоча Франц і намагався не зважати на це.
А коли, через п'ять хвилин, він лежав у грязюці, в ньому щось ворухнулося. Щось обірвалося, зламалося й зазвучало… Франц ніби скам'янів, він збагнув, що потрапив під машину, але залишився спокійним і холоднокровним. Франц усвідомлює, що йому вже настав гаплик, але він дає вказівки. Може, мені й кінець, хай йому біс, але ні, це ще не кінець. Ану, вперед! Підтяжками йому перетягнули поранену руку. Хотіли відвезти його в лікарню у Панко[138]. Але він пильнує за кожним рухом, як мисливський пес: ні, не в лікарню, і називає адресу. Яку адресу? Ельзассерштрасе, Герберт Вішо, колега з давніх часів, ще до Теґеля! Вмить згадав цю адресу. Щось ворухнулося в ньому, коли він лежав у грязюці, щось прорвалося, пробилося, щось зазвучало в ньому. За мить його ніби перемкнуло, він уже знав, що робити.
Вони не повинні мене знайти. Так буде надійніше, Герберт там живе і досі й зараз має бути вдома. Люди, які підібрали Франца, бігають по шинку на Ельзассерштрасе й шукають Герберта Вішо. Аж ось підвівся стрункий молодик, який сидів поряд з гарною чорнявкою, в чому річ, там, у машині, він біжить разом з ними до авта, дівчина за ним, а за ними слідом — півшинку. Франц знає, хто зараз прийде. Він керує часом.
Франц і Герберт упізнали один одного, Франц прошептав йому з десяток слів, народ на вулиці розступився. Франца занесли до кнайпи, потім у задню кімнату й поклали там на ліжко, послали за лікарем; Єва, гарна чорнявка, збігала за грішми. Франца перевдягнули. Не минуло й години, як його вже везли приватною машиною з Берліна до Маґдебурґа.
Опівдні Герберт прийшов до лікарні, йому дозволили навідати Франца. Герберт сказав, що мусить їхати, але нехай Франц не переживає, він за тиждень повернеться й забере його звідси, на цей час Єва залишиться в Маґдебурзі.
Франц лежить незворушно. Він опанував себе. Не згадувати нічого того, що з ним трапилося! І тільки коли о другій після обходу йому повідомили, що до нього прийшла якась пані й до палати ввійшла Єва з букетом тюльпанів, він уже не мав сили стримуватися, він плакав і схлипував, а Єва мусила витирати йому обличчя рушником. Франц облизував губи, мружився, скреготнув зубами. Його нижня губа затремтіла, він знову почав плакати, так що навіть почула сестра й постукала у двері, вона сказала Єві, що на сьогодні вже досить і їй краще піти, побачення надто виснажує хворого.
Наступного дня він зовсім спокійний, усміхається Єві у відповідь. Через два тижні його забрали з лікарні. Він знову в Берліні. Знову дихає берлінським повітрям. Коли Франц знову побачив будинки на Ельзассерштрасе, відчув клубок у горлі, але не заплакав. Він пригадав останню неділю й післяобіддя з Циллі, згадав, як бамкали дзвони, так дзвони; тут я вдома, тут на мене чекає справа, тут ще мені треба дещо зробити. Тепер Франц Біберкопф твердо в цьому переконаний, він не ворушиться, його на ношах виносять з машини.
Я маю багато чого зробити, тепер усе буде по-інакшому, і я не відступлюся — не бути мені Францом Біберкопфом. Його переносять у дім, в помешкання його друга Герберта Вішо, який називає себе комісіонером. Франц відчуває в собі ту саму несхитну впевненість, яка раптом з'явилася в нього після падіння з машини.
Гуртовий скотний ринок, майданчик для пригону худоби: свиней — 11543, великої рогатої худоби — 2016, телят — 920, баранів — 14450. Удар — хрясь! — і ось вони вже лежать.
Свині, бики, телята — їх заб'ють. Немає причини цим перейматися. А де ж ми? Де ми?
Єва сидить біля Францового ліжка, Вішо раз у раз підходить до нього: як це сталося? Франц відмовчується. Він збудував навколо себе залізну камеру й нікого не пускає досередини.
Єва, Герберт та їхній друг Еміль сидять за столом. Відтоді як Франца переїхала машина і його привезли до них, вони так і не зрозуміли, що ж сталося. Адже не просто так його збила машина, тут щось не те, що він робив о десятій вечора в північній частині міста, не газетами ж торгував, коли на вулиці ні душі? Герберт стоїть на своєму: Франц, очевидно, хотів провернути якесь діло, але щось не склалося, а тепер йому соромно зізнатися, що з його газетками справа не пішла, а там ще й інші, мабуть, вплутані, і він не хоче їх зрадити. Єва також так думає, звичайно, він хотів провернути якесь діло, але як таке могло трапитися, адже тепер він назавжди залишиться калікою. З часом про все дізнаємось.
Аж тут усе й виплило, коли Франц дав Єві свою останню адресу й попросив забрати в господині його кошик, але не казати, де він зараз. За кошиком пішли Герберт і Еміль, та господиня спершу не хотіла його віддавати, але коли одержала п'ять марок, то зразу віддала, а потім стала нарікати, мовляв, ледь не щодня приходять тут до неї та все про Франца розпитують. А хто такі? Та хто — Пумс, Райнгольд та інші такі самі. Ага, то це Пумс! Тепер усе стало ясно. Банда Пумса. Єва як почула, аж сама не своя стала, та й Герберт розлютився: знову взявся за старе, але чому з Пумсом? А потім, коли все пішло шкереберть, то й ми йому любі стали. Та що з нього візьмеш, тепер він каліка, вважай, напівтруп, а то би він з ним інакше побалакав.
Єва наполягла на тому, що буде присутня, коли Герберт Вішо нарешті серйозно поговорить з Францом, Еміль також був там, що не кажи, а вся ця історія обійшлася їм у добру тисячу марок.
«Ну, Франце, — почав Герберт, — тепер ти вже трохи оклигав. Можеш уже сам вставати, а що далі? Що тепер робитимеш? Ти вже думав про це?» Франц повертає до нього неголене обличчя: «Дай мені на ноги стати». — «Та ми не підганяємо, не думай. У мене для тебе завжди двері відчинені. Але чому ти до нас не приходив? Ти ж уже більше року, як з Теґеля вийшов». — «Та ні, менше». — «Ну, нехай пів року. Ти що, не хтів з нами знатися?»
Будинки, дахи, що сповзають, двір такий
