Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

Темні води в чорному лісі, ви такі тихі. Страшенно тихі. Коли буревій бушує серед лісу, коли вгинаються сосни, і рветься павутиння серед гілок, і сипляться друзки, ваша поверхня ані зворухнеться. До вас буревію не дістатися.

Ач яку пику наїв, думає Райнгольд, тішиться, сподівається, що нас схоплять, а я сиджу тут, склавши руки, і він ще розпатякує, скотиняка така, про жінок, про те, що я маю стримуватися.

Франц далі беззвучно сміється, позирає крізь маленьке віконечко на вулицю: так, за ними женеться машина, їх викрили; ото буде їм кара, і навіть й мене запопадуть, нехай знають, як з мене збиткуватися, покидьки, негідники, бандити.

Проклятий той муж, каже Єремія[133], що надію кладе на людину. Він буде, як голий той кущ у степу, і він пробуватиме в краї сухому в пустині, у краї солоному та незамешканому. Людське серце найлукавіше над все та невигойне, хто пізнає його?

Тут Райнгольд подав таємний знак хлопцеві, що сидів навпроти, в машині світло змінюється пітьмою, то справжня погоня. Потай Райнгольд просунув свою руку до ручки дверцят, що поряд із Францом. Машина на повному ходу звернула в якусь широку алею. Франц знову озирнувся. Та цієї миті його схопили за груди, потягли вперед. Він спробував підвестися, зацідив Райнгольду в обличчя. Але той збіса сильний. У машину ввірвався вітер, залетів сніг. Франца навскіс штовхали через якісь паки до прочинених дверцят машини, Франц кричить і намагається схопити Райнгольда за шию. Але тут Франц одержав удар палицею по руці. А другий хлопець, що сидів навпроти, із силою штовхнув його чимось у ліве стегно. Франц упав на паки з товаром, з яких його, лежачого, почали випихати у відчинені дверцята; він чіплявся руками й ногами за що тільки прийдеться, потім міцно вхопився за приступку машини.

Аж тут Франц дістав іще один удар по потилиці. Схилившись, Райнгольд викинув тіло на дорогу. Хтось захряснув дверцята. Авто переслідувачів промчало по людині. Гонитва триває в сніговій заметілі.

Як ми радіємо, коли сходить сонце й до нас зазирають веселі промінчики. Адже газове світло й навіть електричне можуть погаснути. Люди прокидаються, щойно замуркотять їхні будильники, починається новий день. Якщо вчора було 11 квітня, то сьогодні 12 квітня[134], якщо вчора була неділя, то сьогодні понеділок. Рік той самий, місяць також, але зміна таки відбулася. Земля крутиться далі. Сонце зійшло. Ще не до кінця з'ясовано, яке воно, це Сонце. Астрономи багато часу присвячують цьому небесному тілу. Воно, за їхніми словами, є центральним тілом нашої планетної системи, а наша Земля — лише маленька планета, то хто ж тоді ми самі? Коли Сонце сходить, люди радіють, натомість вони мали б журитися, адже хто вони такі, коли Сонце більше за Землю в 300 000 разів, і скільки ще є різних чисел з нулями, які доводять, що людина — це нуль, або просто ніщо, зовсім ніщо. Власне смішно з цього радіти.

Але люди таки радіють, коли яскраве сонячне світло заллє вулиці, а в кімнатах оживають усі барви, і з'являються обличчя, їхні риси. Як приємно торкатися руками різних форм, але справжнє щастя — це бачити, бачити кольори, обриси. Людина радіє, бо може показати, хто вона, що вона робить, що переживає. У квітні ми радіємо дещиці тепла, ми радіємо квітам, які ростуть. Це якась похибка, якась помилка — всі ці жахливі числа з багатьма нулями.

Сходь, Сонце, ти нас не лякаєш! Нам байдуже до всіх тих незліченних кілометрів, які відділяють тебе від нас, байдуже до твого діаметру та об'єму. Тепле сонечко, зійди-но над нами, хай буде твоє ясне світло. Ти не велика зірка й не мала, просто ти — наша радість!

Маленька, непримітна постать у хутряному манто з двома пекінесами на руках, Блеком і Чайном, рада, що може висісти з вагона паризького Північного експреса. Скрізь фотографи й кінооператори. Ракіль тихо всміхається й покірно зносить всю цю колотнечу навколо себе, найбільше її тішить букет жовтих троянд від іспанської колонії, адже колір слонової кістки — її улюблений. Промовивши: «Мені страшенно цікаво побувати в Берліні», — знаменита жінка сідає в машину й розчиняється на очах натовпу, який махає їй на прощання, в мареві ранкового міста.

Книга шоста

Тепер ви бачите Франца Біберкопфа, який не п'є й не ховається від людей. Тепер він усміхається: він має все перетерпіти. Він гнівається через те, що його примусили чинити всупереч власній волі, він нікому більше не дозволить себе примушувати, навіть наймогутнішому з усіх. Проти темної сили він здіймає кулак, він відчуває, що хтось перед ним стоїть, але він нічого не бачить і не знає, що молот уже падає йому на голову.

Немає чого впадати у відчай. Ці слова я ще часто повторюватиму, розповідаючи нашу історію, аж поки дійду до її жорстокого, страшного й гіркого кінця: немає чого впадати у відчай. Адже чоловік, про якого я вам розповідаю, хоч і не зовсім звичайний, але в певному сенсі таки звичайний, оскільки ми його розуміємо і часом можемо сказати: ми крок за кроком пройшли б той самий шлях, що і він, і навіть пережили б те саме. Я пообіцяв, хоча це й не прийнято, в цій історії нічогісінько не замовчувати.

Усе, що я розповів про Франца Біберкопфа, то жахлива правда: нічого не підозрюючи, він вийшов із дому, проти власної волі його втягли в крадіжку зі зламом, а потім викинули з машини. І ось він лежить під колесами — він, який, поза сумнівом, доклав значних зусиль, щоб жити пристойним життям за всіма правилами і законами. Як тут не впасти у відчай, якого сенсу можна дошукатися у всьому цьому безглузді, такому знущальному, огидному й підлому, і яку облудну мораль можна з цього вивести, невже така доля у Франца Біберкопфа?

Та кажу ж вам: немає чого впадати у відчай. Я дещо знаю, можливо, дехто з читачів також уже бачать, до чого все йде. Перед нами повільно підіймається завіса, ми побачимо все, що було приховано за нею, побачить це і Франц Біберкопф, і тоді все проясниться.

Поможуть неправедні скарби[135]

А Райнгольд тим часом так