Спокута - Світлана Талан

– Дивись мені! – посварилася пальчиком.

– А я тебе хоч колись обманював?

– Ти? Ні.

– Друзі, так ідемо до лісу чи ні? – утрутився в розмову Федір.

– Півгодини на обід і перевдягання, – скомандувала Катря.

– Куди це ти спортивні штани натягаєш? – спитала мати. – Не встигла прибігти зі школи, а вже кудись милишся.

– Підемо по опеньки, – відповіла швидко Катря й закинула на спину важкі пухнасті коси з розплетеними кінчиками. – Ти не хвилюйся, мамо, на городі все встигну зробити до темряви.

– А з ким же?

– З друзями.

– Знову із сусідами?

– А то ж із ким?

– У дівчаток твого віку подруги, а в тебе – друзі, – м’яко дорікнула мати.

– У мене теж є подруга Ольга, але з нею нецікаво. Носиться зі своїми новими ганчірками, як курка з яйцем, і більше нічого їй не треба.

– Хіба ж мало добрих дівчаток?

– А мені з Федьком та Романом теж непогано, – сказала як відрізала. – Мамо, де кошики стоять?

– Тримай, – мати подала плетеного з лози кошика.

– Мені два потрібно.

– Навіщо тобі два? Щоб руки чимось зайняті були та й усе?

– Дай мені ще один, – попросила Катря. – Кажу ж, що потрібно два, значить, так треба.

– Ох, і вперта ж ти, Катерино, – усміхнулася мати, дістаючи з-за припічка ще один кошик. – І в кого ти така вдалася?

– У діда, – кинула, вибігаючи з хати та натягуючи в’язану шапку.

Друзі швидко прямували накатаною возами дорогою, що тяглася до лісу. Треба було поспішати, бо осінній день короткий, не встигнеш угору глянути, як вже з усіх боків насувається темрява. Днина видалася чудова. Друзі перейшли дерев’яний міст, що розкинувся над невеличкою тихою й спокійною річечкою. Зупинилися лише на мить, кинувши погляди на її тиху заводь, затінену старими вербами з покрученим корінням, що виступало над водою, та й попрямували далі – туди, де вдалині бовваніли дерева, кликали до себе різнокольоровим убранням. Ліс поволі насував їм назустріч.

У лісі тихо, лише шурхотить під ногами сухе листя, що залягло на землю товстою та м’якою ковдрою. Сумовито поскрипує стара береза, скаржиться на вітер, що позривав із неї останнє вбрання. А далі дружним натовпом обступили стежинку столітні дуби. Заблукала одинока хмаринка, наткнулася на верхівку величезного дуба, зачепилася за його могутнє розлоге віття, та й замріялась або задрімалась на одному місці.

Грибники звернули зі стежинки й заглибилися в ліс, туди, де тремтливою осичкою починався густий чагарник. Тут розбрелися в різні боки, шукаючи опеньки біля старих трухлявих пеньків. Грибів, дійсно, було дуже багато. Вони росли то безладним натовпом, поблискуючи на сонці слизькими темними голівками, то сиділи прямісінько на широченних пеньках дружними сімейками.

Катря не встигла й отямитися, як почула голоси хлопців, що вже її гукали, порушуючи урочисту тишу лісу. Вона глянула в кошик – він був майже повний, але менший кошик був зовсім порожнім.

– Я тут! – гукнула вона з розпачем.

Прибігли до неї Федько та Роман, обоє збуджені, очі горять, а в руках – кошики, повні грибів.

– Ну, і що я буду тепер робити? – Катря показала порожній кошик. – На сміх людям понесу його додому?

Роман мовчки підійшов, узяв у неї з рук порожнього кошика, поставив на землю і насипав опеньків зі свого.

– Навіщо?! – кинулася Катря.

– Мені досить і цього, – відповів хлопець і якось винувато та ніяково посміхнувся.

– У тебе ж залишилося лише півкошика, – сказала Катря, а в очах сяйнула подяка.

– Нам із мамою досить, – знизав плечима Роман.

– Ну, то що? Йдемо додому чи ще будемо збирати? – дивлячись вбік, спитав Федько.

– Підемо додому, – сказала Катря, бо від її слова залежало рішення.

– А я піду понад дорогою, – сказав Федько. – Може, якогось боровика знайду.

– Aгa, – посміхнувся Роман. – Гляди, знайдеш! Їх уже давно немає. Знайти можна хіба що коров’ячу ляпанку!

– Іди вже, розумнику, – відмахнувся Федір.

Роман взяв із рук Катрі більшого кошика, та й пішли вони вдвох. Дівчині було чомусь неприємно, що Федір не поділився з нею грибами. Справа була навіть не в грибах, а в тому, що вони втрьох вважають себе друзями, завжди разом, а коли чимось треба поділитися, то Роман останню сорочку із себе зніме та віддасть, а Федір… Так бувало й тоді, коли Катрі потрібна була допомога. Не можна сказати, щоб Федько їй коли-небудь відмовив. Він або відмовчувався й чекав, поки Роман першим проявить ініціативу і йому не потрібно буде вже нічого робити, або Катрі доводилося його просити, а то й навіть умовляти. Ну, не здогадався, наприклад, сьогодні Федір запропонувати їй свої гриби, так міг би хоча б з другом поділитися.

– І чому він такий? – вголос подумала Катря.

– Федько? Не зважай, – ніби прочитавши її думки, відповів Роман. – Нормальний він хлопець, гарний друг.

– А чому тебе не пускають до їхнього двору?

– А я і сам туди не ходжу, – поморщив лоба Роман.