Спокута - Світлана Талан

– Добре, – сказала Богородиця. – Слухай мене уважно, щоб жодне слово не пропустила.

Жінка підняла свої красиві заплакані очі.

– Ти будеш мати дітей! – урочисто сповістила Божа Мати.

– Ой! – скрикнула Маланка та мало не зомліла від щастя.

– Трьох дітей. Кожного з них будеш народжувати через кожні дев’ять років.

– Дякую Тобі, Пресвята Богородице, – не тямлячи себе від утіхи сказала Маланка.

– Дослухай мене до кінця, – зупинила її Божа Мати й продовжила: – І ти, і всі жінки вашого роду будуть дуже дбайливими матерями, наділеними любов’ю до своїх дітей так, що можуть піти навіть на самопожертву. Але гріхи твоєї матері все одно всім вам доведеться спокутувати.

– Що ж робити?! – у розпачі запитала Маланка й задрижала всім тілом.

– За твоє добре серце і гарну справу, що ти зробила для бідної жінки з дитиною, я підкажу тобі, як жити далі.

– Як же? – загорілися очі надією.

Богородиця схилилася над Маланкою й майже пошепки сказала:

– Усі жінки вашого роду не повинні покидати батьківську садибу, бо тільки рідна хата, рідне подвір’я, дерева, що сягають своїм корінням глибоко під землю, навіть травичка – усе буде давати вам силу та наснагу до життя. Ти й наступне покоління ваших жінок-матерів будуть жити лише цією силою – пам’ятай. Так ви спокутуватимете гріхи твоєї матері, зможете продовжувати ваш рід. Запам’ятай: де народилися, там повинні й вікувати.

– А де ж мені жити? Я заміжня й зараз живу там, де садиба мого чоловіка.

– Ти повинна повернутися туди, де тебе народили, де твоє коріння.

– Добре, добре, – без вагань погодилась Маланка. – А чоловіки нашого роду? Як же їм бути?

– Чоловіків це не стосується. Вони можуть їхати кудись, щоб добути кусень хліба для сім’ї – це не гріх, і в них досить своєї сили, щоб вижити далеко від рідного гнізда. Але жінку та її дітей можуть спіткати нещастя, бо не стане в них життєвої сили якоїсь миті.

– Дякую Тобі, Пресвята Богородице! – знову почала щиро молитися Маланка та низько кланятися.

А коли підняла голову, то Богородиці як і не було. Витерла вона сльози та з новими силами поспішила додому.

Мирон вже весь звівся та прогледів очі на дорогу, чекаючи дружину, що давно повинна була повернутися. Спочатку він не впізнав у постаті на дорозі Маланку, а потім підбіг до неї – а та вся вимучена, стомлена, а очі радістю світяться.

– Люба, кохана моя Маланочко, – обіймає Мирон дружину. – Де ти так довго була? І без коня, без воза повернулася. Чи лихі люди відібрали?

– Усе добре, любий, – посміхається. – Коня з возом я добрій людині подарувала.

– Подарувала?!

– Так. Їй кінь потрібнішим був.

– Та Бог із ним, з тим конем, – махнув рукою Мирон. – Ти сама як?

– Будуть у нас діти, – видихнула щасливо та й зомліла від утоми.

Навесні, лише почав танути сніг, Мирон із Маланкою пішли в гори, де покинута хатинка вже перекосилася та вросла в землю. Відбудували вони її за літо та й перебралися туди жити. А наступного року, саме на Прощення, народила жінка довгоочікуваного первістка – сина Ореста, через дев’ять років – красуню, середульшу дівчинку Даринку, а ще через дев’ять, коли вже Маланці було під п’ятдесят, – доньку Марічку.

Усім дітям Маланка часто розповідала про свою зустріч із Пресвятою Богородицею та все наказувала ані їм, ані наступному поколінню не забувати про те, що лише батьківське гніздо зможе їм дати силу життя та вберегти від біди…

Скільки Катря себе пам’ятає, бабуся Варя була прикута до ліжка. Вона любила свою бабусю, з доброю, ласкавою посмішкою, з лагідними, м’якими та теплими долонями, світлим волоссям, стягнутим у вузлик. Дівчинка й називала її по-своєму, по-особливому – бабуся. Не «баба», не «бабуся Варя», а лише «бабуся». Іноді бабусі ставало краще, і Катря пам’ятала, як вони з дідусем Орестом допомагали їй сісти в інвалідний візок, вузлик волосся на голові скручували в «гульку» та возили її на горо`д і в садок. А ще бабуся любила річку, яка протікала неподалік. Треба було лише спуститися доріжкою, що тяглася уздовж усього довгого горо`ду вниз, перейти луки, де завжди було повно поважних гусей, крикливих качок та прип’ятих до кілків молодих бичків, щоб потрапити прямісінько до величезних верб, за якими ховалася невеличка, спокійна та тиха річка. Тут вони з дідом Орестом і зупиняли візок, а бабуся могла годинами дивитися на мальовничі картини розлогого села уздовж річки, яка місцями поросла очеретом. Гуси ґелґочуть про щось своє, понад берегом літають неспокійні ластівки, а бабуся вдивляється у сріблясту річку, що викручується, мов в’юн, поміж вербами. Іноді вона просила підвезти її до самої річки, де берег не крутий, щоб можна було бачити відшліфовані водою пласкі камінчики на дні, де зграйка веселих і швидких мальків то гралася на сонці, то ховалася в тінь.

Коли Катря була маленькою, то просто йшла бавитися до річки, а коли подорослішала, то брала старе простирадло, розстилала його на траві та лягала поруч із бабусею, слухаючи її та дідові розповіді.

Мабуть, вона була вже в п’ятому або шостому класі, коли дідусь із бабусею одного дня повели розмову про воєнні роки.