Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— Я справді не знала б… — знов почала жінка.

Вона й далі нерішуче стояла перед ним. Чому вона не йде собі?

— Але тепер знаєте, — сказав він, аби не мовчати.

— Ні.— Жінка глянула йому в вічі.— І тепер ще не знаю. Знаю тільки, що мушу щось зробити. Знаю, що не можу втекти.

— Це вже багато. — Равік узяв плаща. — Я вас проведу вниз.

— Не треба. Скажіть мені тільки… — Вона затнулася, шукаючи потрібних слів. — Може, ви знаєте… що треба робити… коли…

— Коли що? — не зразу спитав Равік.

— Коли хтось помре, — видушила з себе жінка й заплакала. Вона не хлипала, тільки плакала, майже нечутно.

Равік почекав, поки вона трохи заспокоїться.

— У вас хтось помер?

Вона кивнула головою.

— Учора ввечері?

Вона знов кивнула.

— Ви його вбили?

Жінка витріщила на нього очі.

— Що? Що ви сказали?

— Ви вбили його? Коли ви питаєте мене, що вам робити, то повинні сказати й це.

— Він помер! — розпачливо крикнула жінка. — Раптово…

Вона затулила обличчя руками.

— Він хворів? — спитав Равік.

— Так.

— У вас був лікар?

— Був… але він не хотів лягати в лікарню.

— А вчора лікар приходив?

— Ні. Приходив три дні тому. Він його… він вилаяв лікаря й не схотів, щоб той лікував далі.

— А ви не покликали іншого?

— Іншого ми не знали. Ми тут тільки три тижні. Того нам викликав офіціант… А він більше не схотів лікуватися в нього… казав… йому здавалося, що він сам себе краще…

— Що в нього було?

— Не знаю. Лікар казав, що запалення легень… але він не повірив… казав, що всі лікарі дурять… крім того, вчора йому стало краще. Тоді раптом…

— Чому ви не відвезли його до лікарні?

— Він не хотів… казав… що я зраджуватиму його, коли він буде в лікарні… він… ви його не знаєте… з ним нічого не можна було вдіяти.

— Він ще й досі в готелі?

— Так.

— Ви повідомили господаря, що сталося?

— Ні… Коли він раптом затих… і стало так тихо… і його очі… я не витримала і втекла.

Равік згадав, що було вночі. На мить йому стало ніяково. Але що вже сталося, те сталося, і тепер йому було до того байдуже, і цій жінці також. Особливо жінці. Минулої ночі їй до всього було байдуже, важило тільки одне: витримати. Життя складається не з самих сентиментальних прикладів. Лавінь, почувши, що його дружина померла, провів ніч у публічному домі. Повії врятували його, а зі священиками він би пропав. Це можна розуміти або не розуміти. Пояснювати тут нічого. Але якщо вже розумієш, то це накладає на тебе певні обов’язки.

Равік узяв плаща.

— Ходімо! Я йду з вами. Він був вашим чоловіком?

— Ні,— сказала жінка.

Господар готелю «Верден», гладкий чоловік без єдиної волосини на голові, зате з фарбованими чорними вусами й чорними густими бровами, стояв у вестибюлі. За ним вишикувались офіціант, покоївка і касирка, пласка, як дошка. Господар, безперечно, все вже знав, тому, побачивши жінку, відразу накинувся на неї. Обличчя його почервоніло, він вимахував маленькими пухкими ручками і аж булькав люттю й обуренням. А проте Равік помітив, що в нього полегшало на серці, як вони прийшли. Коли він добрався до поліції, чужинців, підозрілих осіб і в’язниці, Равік спокійно перебив його:

— Ви провансалець?

Господар затнувся.

— Ні. А що? — спантеличено спитав він.

— Нічого, — відповів Равік. — Я просто хотів вас зупинити. І найкраще вдається спинити людину цілком безглуздим запитанням. А то б ви говорили ще цілу годину.

— Пане! Хто ви такий! Чого вам треба?

— Нарешті ми почули від вас розважні слова.

Господар опанував себе.

— Хто ви? — запитав він уже спокійніше: ану ж це якась впливова особа, і, не дай боже, ще образиш її.

— Лікар.

Господар зрозумів, що боятися йому нічого.

— Нам не треба більше ніякого лікаря! — знов розлютився він. — Тут потрібна поліція.

Він втупив очі в Равіка й жінку, сподіваючись переляку, протесту і благання.

— Чудова думка. Чому ж ви досі не покликали поліції? Адже вам кілька годин уже відомо, що в номері у вас лежить мертвий.

Господар нічого не відповів, лише й далі люто дивився на Равіка.

— Я вам скажу чому. — Равік ступив на крок ближче. — Через своїх пожильців. Ви боїтеся розголосу. Багато з них відразу покинуть готель, коли довідаються, що сталось. Але поліція однаково прийде, такий закон. І від вас залежить, щоб нікому нічого не впало в око. Та й не це вас турбувало. Ви боялися, що від вас утекли й вам доведеться влаштовувати все самому. Даремно боялися. Крім того, ви тремтіли за свій рахунок. Вам його оплатять. А тепер я хочу оглянути мерця. Потім подбаю про все інше.

Равік пройшов повз господаря.

— Який номер? — спитав він у жінки.

— Чотирнадцятий.

— Вам нема чого йти зі мною. Я все зроблю сам.

— Ні. Я б не хотіла тут лишатися.

— Буде краще, як ви більше нічого не побачите.

— Ні. Я не залишусь тут.

— Що ж, ваша воля.

Кімната була низька й виходила вікнами на вулицю. Біля дверей зібралося кілька покоївок, коридорних та офіціантів. Равік відтіснив їх убік. У кімнаті стояло двоє ліжок. На тому, що біля стіни, лежав чоловік, жовтий, застиглий, наче воскова статуя святого, з чорним кучерявим волоссям, у червоній шовковій піжамі. Руки в нього були складені на грудях. Біля нього на нічному столику стояла маленька дешева дерев’яна фігурка мадонни. На її обличчі залишилися сліди губної помади. Равік узяв її в руки й побачив із зворотнього боку напис: «Made in Germany». Равік перевів погляд на мертвого — на губах у нього не було помади, та й на вигляд він був не з таких. Очі в нього були наполовину розплющені, одне більше, ніж друге, і це надавало обличчю виразу цілковитої байдужості, наче на ньому застигла вічна нудьга.

Равік схилився над мерцем. Спершу він оглянув пляшечки з ліками на столику, потім обстежив тіло. Жодних слідів насильства. Він випростався.

— Як прізвище лікаря, що приходив сюди? — запитав він у жінки. — Ви знаєте його?

— Ні, не знаю.

Равік глянув на неї. Вона була дуже бліда.

— Сядьте. Отам на стілець у кутку. І сидіть. Є тут той офіціант, що викликав лікаря?

Він глянув на обличчя людей, що з’юрмилися біля дверей. У всіх був той самий вираз: страху й жадоби.

— Цей поверх обслуговує Франсуа, — сказала прибиральниця, що тримала в руках мітлу, немов списа.

— Де Франсуа?

Офіціант проштовхався наперед.

— Як прізвище лікаря, що приходив сюди?

— Бонне, Шарль