Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Є тут ще й «Макдоналдз» — далі, вниз вулицею Гафвей-Трі-роуд. Логотип на ньому синій, а тамтешній персонал божиться, що там, в одній з кімнат, сидить сам містер Мак-Доналд. Але я сиджу в «Кінг Бургер: оселі вамперера». Про американський «Бургер Кінг» тут навіть не чули. У приміщенні — жовті пластикові стільчики, столи з червоного скловолокна, а в меню — букви такі, наче це напис на афіші: «Скоро в кіно». О третій дня тут ніколи не буває людно, саме тому я сюди й приходжу. Велике скупчення народу завжди мене нервує; варто найменшої іскри — і натовп обертається на зграю. Може, саме тому тут усе заґратовано. На Ямайці я вже з січня.
За касою висить табличка, де сказано, що як бургер для вас готується довше п’ятнадцяти хвилин, то ви його отримуєте безплатно. Два дні тому, коли я через шістнадцять хвилин постукав по циферблату, касирка сказала, що це стосується тільки чизбургерів. Вчора, коли затримали мій чизбургер, вона сповістила, що це стосується тільки курячих сендвічів. Сердешна дівчина, у неї, мабуть, уже закінчуються види бургерів, на які можна все звалити. Але сюди ніхто не заходить. Одна з рис, яка мені до всирачки ненависна в моїх земляках-американцях: хай би коли й куди вони не літали за кордон, найперше, що вони там роблять, — намагаються розшукати якомога більше чогось американського, хай навіть їжу в отакій задрипаній забігайлівці. Селлі, яка тут з часів адміністрації Джонсона[35], ніколи не куштувала ні місцевого акі[36], ні солоної риби, хоча я, можливо, один з двох мільйонів тих, хто казав їй: «Кицю, це як омлет, тільки смачніше». Мої малі тріскають це залюбки. Дружина хотіла б м’ясний фарш «Менвіч», «Рагу» чи бодай «Гамбургер гелпер»[37], але знайти таке в місцевому супермаркеті годі. Там годі хоч щось знайти, справді.
Я вперше скуштував курку по-ямайськи на перехресті Констант-Спрінг-роуду і ще якоїсь вулиці. До моєї машини підійшов юнак і, не встиг я підняти скло, бо заїла зламана ручка, голосно спитав: «Босе, чи куштували ви коли-небудь курочку джерк?» Це був високий худорлявий африканець у білій майці, з блискучими зубами і блискучими м’язами; забагато м’язів як на молодика, такі годилося б мати зрілому чоловікові; від нього тхнуло ямайським перцем; і я вийшов з автівки й рушив за ним у його крамницю — маленьку халупу, дерев’яні стіни якої вкривав цинкований дах, пофарбований у сині, зелені, жовті, помаранчеві та червоні смуги. Здоровезним мачете — я таких ще зроду не бачив — цей молодик відтяв у курки ніжку так, наче розсік шматок теплого масла. Ту ніжку юнак подав мені, та щойно я зібрався їсти, як він примружив очі й заперечно похитав головою. Це було твердо, мирно, але категорично. Не встиг я й слова сказати, як він вказав мені на дебелий скляний глек з чимось напівпрозорим, застояним. Ну що ж, пригод я не цураюся, а дружина сказала б навіть, що я божевільний. Річ у тому, що той глек був з товченою перцевою пастою. Я вмочив туди курятину і проковтнув шматок. Пам’ятаєте ту серію «Дорожнього Бігуна»[38], де бомба Хитрого Койота вибухає відразу ж, як він її проковтує, і з його вух та носа валить дим? Або мірну ложечку в суші-барі, куди ви прийшли вперше і наївно кинули: «Прокляття, та що я не зможу подужати ось цю ложечку васабі?» Так ось, тепер це був я. Не думаю, що той молодик знав, скількома відтінками червоного може забарвитися людина з білою шкірою. Щонайменше хвилину я гикав і плакав гіркими сльозами. Це було так, наче мені хтось залив у рота суміш цукру з бензином і підніс запаленого сірника — гу-гух! Роздеритвоюдупукурвамама, як же пекло! Я ще довго відкашлювався.
Я спитав у касирки, чи не думають у «Кінг Бургері» створити гамбургер з куркою по-ямайськи. «Їжу з гето?» — перепитала вона насмішкувато, як це зазвичай роблять ямайські жінки — примруживши очі й піднявши підборіддя, і відвернулася. Сюди я заходив мало не щодня, і дівчина на касі завжди була та сама. «Що замовите?» — питала вона. — «Чизбургер». — «Бажаєте лимонад чи молочний коктейль?» — «Ні, „Ді-енд-Джі“[39], виноградний». — «Ще щось бажаєте?» — «Це все». Вамперер тут — той же вопер[40], за винятком смаку. Навіть латук не робить його кращим, він такий мокрий і гіркий у цьому бургері, і навіщо я його взагалі беру? Напевно, для того щоб потім сказати своїм малим: «Знаєте, що я сьогодні їв? Татко їв вамперер», — а вони б думали, що їхній тато з’їв вампіра.
Сонце зникає, і настає вечір. Одначе цій країні не завадила б гарна дискотека. Зберегти ясність розуму мені допомагає зміна країн мого перебування кожні три-п’ять років. Утім, у Конторі[41] зберегти ясність розуму до кінця всієї кар’єри не вдається нікому. Найбожевільніші словеса, які я коли-небудь чув, говорив мій попередник на посаді резидента, ще задовго до того як потрапив на суд совісті. А тепер тут його син, прибув рейсом DC-301 з Нью-Йорка. Він на Ямайці вже три дні, але й гадки не має, що мені це відомо. Річ не в тім, чи знає він про мою обізнаність чи ні; ідея влаштувати в себе на роботі День відкритих дверей для свого ж чада його татуся не надто цікавила. З місця перебування сина таємниці не робилося, але коли син колишнього резидента Контори раптом з’являється на Ямайці, навіть у його наступника закрадаються підозри: чи немає тут чогось між рядків?
Пройшла поголоска, що він — кінорежисер чи, у кожному разі, один з тих багатеньких діточок, кому вистачає грошей на власну кінокамеру. Прибув він з юрбою фотографів і кіноробів на концерт за мир, який готує отой реґі-музикант, що нині на пікові своєї популярності. Дійство обіцяє бути грандіозним, але, хоча я тут лише з січня, та навіть я знаю, що цій країні потрібна бодай якась подоба миру. Від того політикана, що нині сидить у кріслі тутешнього прем’єр-міністра, миру годі чекати, та менше з тим. А ось цей великий реґі-хлопець готує концерт, організований зусиллями партії прем’єр-міністра, і це робить
