Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
У будинку стихло. Я зіштовхнув із себе матір радіючи що стемніло але піти не можу бо мене можуть зловити тому я дивлюсь і чекаю. А поки я чекаю мій батько на підлозі біля дверей підводиться і каже що англійська це найкращий предмет у школі бо коли ти захочеш влаштуватися слюсарем ніхто не візьме тебе на роботу якщо ти неправильно розмовлятимеш а це важливіше на’іть за ремесло. І що чоловік повинен навчитися куховарити хоча це й жіноче діло і говорить і говорить і говорить багато як завжди багато а іноді говорить так голосно наче хоче навчити ще й сусідів хоча ні він таки лежить на підлозі і це квапить мене тікати тікати бо вони скоро повернуться і знімуть з нього черевики «Кларкс» і вигребуть з дому все більш-менш цінне та ще й хату догори дном перевернуть шукаючи грошей хоча всі свої гроші він поклав у банк. Він лежить біля дверей. Я знімаю з нього «кларкси» але бачу йо’о голову — і починаю блювати.
«Кларкси» м’ні завеликі і я в них — човг-човг-човг — у задню частину будинку за якою нема нічого крім старої залізниці та чагарнику і я перечіпляюсь через свою кляту матір-шльондру що раптом смикається наче жива але це ті’ки здається. Я вибираюся на підвіконня і зістрибую. «Кларкси» завеликі для бігу тому я їх знімаю і біжу крізь чагарник — по битому склу по мокрому гівну по сухому гівну по жариву — і мертва залізниця виводить мене з Восьми Провулків а я все біжу і біжу ховаюся за колючим кущем аж поки небо стає жовтогарячим потім рожевим потім сірим а потім сходить круглобокий місяць. Коли я бачу як повз мене проїжджають три вантажівки де лише люди всередині то починаю бігти аж до Ґарбиджлендсу[34] де на багато миль довкола нема нічого крім сміття мотлоху і лайна. Нічого крім того що викидають мешканці околиць і це сміття там накопичується і лежить горами-долинами-дюнами як у пустелі всюди горить-димить а я все біжу не зупиняючись аж поки не бачу ще одне гето. Вхід перекрито вантажівкою і я під нею пролізаю і знову біжу а слідом м’ні кричить якийсь чоловік і кричить якась жінка а будинки тут стоять по-іншому — ближче тісніше — а я все біжу і раптом хтось вилітає з автоматом але жінка кричить що це лише хлопчик і що він у крові а я через щось перечіпляюсь падаю і починаю репетувати на всю горлянку до мене наближаються двоє чоловіків один наводить на мене волину а я лише хриплю як бувало батько вві сні а той що з волиною підходить і кричить — Ти звідки? Від тебе смердить як від тих батонів з Восьми Провулків! — А другий каже — Він ще зовсім дитя та ще й весь у крові. У тебе що хлопче стріляли? — Я не можу говорити кажу лише що «кларкси» гарні черевики — «Кларкси» гарні че... — Тоді той що з волиною клацає затвором але йому хтось кричить — Ти ба яку паскуди Джосі Вейлза руки сверблять! Усе вирішує через бам-бам — і тоді вони обидва ідуть геть але підступає багато інших і серед них жінка. А потім усі розступаються як Червоне море перед Мойсеєм і до мене підходить він і зупиняється.
— Шота Шериф уже своїх убиває? Чи не знає чим годувати своїх бійців? — каже — Мабуть у Восьми Провулках так контролюють народжуваність. — Усі довкола засміялися. Я промовив — Мама і тато — і ні слова більше а він з розумінням кивнув — Хочеш помститися? — питає а я хочу сказати — За батька так а за матір ні — але виходить одне — т-т-т-т-т — і я тільки відчайно киваю наче мене гепнули в голову так що я онімів. Він каже — Скоро скоро — і кличе жінку а та хоче взяти мене за руку але я хапаюся за свої «кларкси» і чоловік сміється. Великий чоловік у білій «сіточці» яка під ліхтарем ніби світиться і підсвічує йому лице що майже повністю заховане в бороді видно лише його великі очі які теж наче світяться а посміхається він так що важко зрозуміти які в нього губи а коли перестає посміхатися і щоки опадають то борода ніби клином врізується в обличчя а очі дивляться холодно. Чоловік каже — Хай вони знають що в Копенгагені не собаки живуть — і подивився на мене так наче може говорити без жодного слова і я ’наю що він побачив перед собою щось таке що зможе згодом використати. Він каже — Принесіть цьому хлопцю кокосової води — а жінка каже — Добре Папа Ло.
І відтоді я живу в Копенгагені бачу звідси Вісім Провулків і чекаю свого часу. На моїх очах чоловік з Копенгагену спочатку ходив ті’ки з ножем потім з ковбойською волиною потім з М16 а тепер з такою волинякою яку сам ледве тягає. М’ні сповнилося дванадцять або я так ті’ки думаю бо Папа Ло назвав той день коли знайшов мене днем мого народження. Він дає волину й м’ні та називає мене — Бам-Бам. І ми з іще одним хлопцем ходимо на Ґарбиджлендс учитися стріляти. Але першого разу через віддачу я падаю й усі сміються і називають мене малою пиздосею та я їм відповідаю що так уночі називав їхню матусю коли трахав її — й усі знову сміються а Джосі Вейлз тицяє м’ні в руку волину й показує як цілитися. Я зростаю в Копенгагені дивлюся як змінюються волини і знаю що вони з’являються не від Папи Ло. Вони з’являються від двох чоловіків що привозять волини в гето і від отого хто недавно показав м’ні як нею користуватися.
Баррі Діфлоріо
овні тільки одна вивіска, але така величезна, що навіть усередині видно жовті вигини логотипу, який звисає з даху. Така здоровезна, що коли-небудь неодмінно впаде, найімовірніше, на якогось хлопчину, що вирішить заскочити сюди з нагоди скасування останнього заняття в школі. Уявляю: ось цей малюк забігає на поріг, а велика вивіска в