Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

— Як тут гарно, як гарно! — й додала пригаслим тоном, показуючи на овальний чорний отвір печери: — І моторошно… А взагалі, ти молодець, Ігоре, що покликав нас у своє царство…

Ігор прикипів поглядом до Ліди, ніби вперше її побачив: певне, ця панянка, коли їй хотілося, мала дар висвітлювати свою приховану за холодною маскою дивну вроду; зблиск Лідиної чарівності на мить засліпив Ігоря, він хотів якось зреагувати на Лідине захоплення, та не знаходив слів; за час Ігоревого сторопіння на Оресту нахлинуло гірке відчуття своєї непотрібності, й вона вийшла з поля Ігоревого зору, врешті хлопець відвів від Ліди погляд й почав очима шукати Оресту, довго не міг знайти її, аж поки не побачив — маленьку, скривджену, гейби заховану від нього за спиною Аркадія. Збагнувши провину, Ігор умить опинився біля неї й промовив владно до товариства:

— Запалюйте свічки й заходьте в аїд. Я поведу вас дном пекла, як Верґілій Данте…

Ігор увійшов у отвір печери, за ним шнурком подалося товариство. На нас дихнув підвальним запахом холод, зимний струмінь повітря вихопився з печерної глибини, й Ореста, яка трималася за мою руку, зіщулилася, притиснулася плечем до мене, щоб зігрітися, й від цього мені стало добре; упевнившись у прихильності дівчини, я обняв її однією рукою за стан, а в другій тримав запалену свічку, позаду нас мерехтіло ще їх чотири, й мені згадався ряд княжої родини, викладений мозаїкою на стіні київської Софії; ми заходили в глибину печери, й мені здалося, що, долаючи століття, проникаємо в серцевину найдавнішої нашої історії…

Історична наука змалку вабила Ігоря, й він чекав того менту, коли насмілиться взятись за працю над історичним романом про Страдчівську печерську Лавру; поезія поволі вступалася з Ігоревих захоплень, його останній вірш звучав обіцянкою розпочати важку й заманливу працю в історичному жанрі: «Історія минулих днів в мені цікавість завше будить: події давні й давні люди встають із пороху віків, я бачу, як з старих пісень сьогоднішній сіяє день»; ця неоковирна строфа ще раз прозвучала в моїй свідомості тоді, коли зі свічкою в руці заглиблювався в печерний тунель, і я подумав, що історичні романи, які колись напишу, мусять бути вигранені словами так доладно, як рисунок на Ахілловому щиті, бо тільки в такому вигляді давня історія повинна приходити до читача… Ігор заглибився в свої думки, і так усі йшли б мовчки, схилившись під склепінням печери до самого дна аїду, якби не зупинив його оклик Антона:

— Агов, Верґілію, ти так затято мовчиш, ніби ведеш нас на страту, а обіцяв же розповісти історію цих катакомб!

Ігор підніс над головою свічку.

— А ми далі й не підемо — може, іншим разом: попереду прохід місцями дуже низький, деколи й повзти треба. Тож піднесіть свічки горі й погляньте довкола: у цій галереї печерна каплиця другої на Русі Лаври: он бачите ніші для ікон на стінах. А в глибині галереї, пильно придивіться, стоїть камінний хрест і поруч з ним витесаний з каменю стілець — то сповідальня. За нею ж чорно зяють келії для затворників. Усе це збереглося з одинадцятого століття…

— Хто грішний, сідай на цей стілець і сповідайся, — промовив Аркадій. — Тільки сповідника немає серед нас.

— Цю функцію найкраще сповнив би наш Старий, — обізвався Мирон. — Він вусатий, а бороду йому приклеїмо. Ти ж, Аркадію, сідай перший і признавайся до своїх гріхів — певне, вже досить натворив їх у театрі з юними артистками.

— Старі набагато гріховніші, з юними не так цікаво, — засміявся Аркадій. — Але як признаватися до провин, коли немає сповідника, — вголос?

— Можна і вголос, тут ніхто, крім нас, не почує, ми ж нікому не розкажемо.

Ігор вийшов на середину галереї, закріпив свічку на сповідальному камені й заговорив, надаючи мові вмисної урочистості:

— Ми зібралися тут не для жартів, друзі мої. Маємо створити схоже на масонську ложу товариство, тільки треба його якось назвати.

Мирон Синютка, який на третьому курсі вважався всезнайком, запропонував:

— Назвемося філоматами, тобто любителями наук.

— Непогано, але ж товариство під такою назвою існувало у Вільні ще за Міцкевича, — засумнівався Ігор.

— І їх усіх пересадили, — вставила Ліда.

— Тому, що вони з любителів наук перетворилися на політиканів, — зауважив Антон. — Ми ж маємо бути лояльними.

— А для чого лояльному товариству збиратися в печері?

— Для емоцій, — зіронізував Аркадій. — Ти ж сама сказала, що ми романтики.

— Дурницю ляпнула… Романтики — то не ті, що зітхають до місяця під спів соловейків, а котрі потайки чистять зброю…

— То щоб жінка не ляпала дурниці, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору…

— Не сваріться, — обірвав суперечку Ігор, помітивши в очах Ліди й Аркадія злостиві іскри, — і чого то вони незлюбили одне одного? — Й теж не викликайте вовка з лісу: в цій печері живе й чатує на свої жертви енергетика катів і скривджених. Колись давно татари задушили тут димом монахів, а вже за нашої пам’яті, в сорок першому, новітні ординці замордували священика й дяка…

— І ти — до політики? — озвався Антон. — Застерігаю ще раз: ми повинні сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкції.

— Старенька пісня на новий мотив, — промугикав Мирон.

— Я ще нічого не вмотивовував, — огризнувся Антон. — Поки що викладаю свої погляди на наш суспільний устрій в трактаті «З полону власності». Давно вже над ним працюю.

— І що зробиш з тим трактатом?

— Заклею в конверт і вишлю в ЦК.

—