Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

мені здалося, що той дотик — прихований заклик дівчини до чогось зовсім іншого, ніж приятелювання, однак мент був надто нетривким: Ліда вже йшла попереду, й мої очі тепер любовно огортали її виточений стан, довгу шию, на яку спадала пілка коротко стриженого русявого волосся, хода дівчини була гнучка, зваблива, і в мене майнула ревнива думка, що хтось колись пізнає цю досконалість природи й не матиме ніколи сил звільнитися від неї; Ліда йшла й щось говорила наче сама до себе, вона вряди–годи повертала голову, немов давала знати, що її мова адресується мені, а може — намагалася затінити нею своє зніяковіння, і я теж відчував, як її слова тлумлять у мені хвилеве захоплення дівчиною.

— Який парадокс, — про щось розмірковувала вголос Ліда й не дбала про те, чи її слова доходять до свідомості Ігоря, думки якого враз перемістилися до станційної почекальні, де, напевне, ждуть електрички Ореста й Аркадій, а які вони обоє зараз, — підкочувалися до серця хлопця пекучі ревнощі, й він більше не помічав грації Ліди, бачив лише тих двох: стоять вони одне навпроти одного й, може, обнімаються, може, цілуються, а Мирон з Антоном повідверталися і вдають, що того не бачать, але як це могло так статися, що Ореста насправді, мов той шекспірівський Метелик, безтурботно перелетіла з квітки на квітку, й терпкий туск занімів у його грудях; він цієї миті виразно побачив вродливе обличчя Аркадія, поруч з яким він, Ігор, виглядав би мов горошок біля тюльпана; гіркота добиралася до самого серця, й ще дужче згірчував її образ золотокосої Орести, яка впивається великими синіми очима в Аркадія й готова прийняти його поцілунок — зовсім інший, умілий, не схожий на той, яким він обпікав — а чи обпік? — Орестину щоку біля під'їзду на Пісковій.

— Ти мене зовсім не слухаєш, — дорікнула Ліда й, зупинившись, пильно глянула на Ігоря. — Та вийди, вийди врешті на свіже повітря з тієї прокуреної почекальні! — І звідки вона знає, що він там, незримий, дивиться з кута, як вони цілуються, кусає до крові губи й ненавидить себе за свою нікчемність, а Ліда наглить на нього, щоб не підглядав, не ставав жалюгідним. — Отже, слухай, Ігоре, який парадокс: ченці в печерах прирікали себе на самотність, бо вважали її сенсом свого існування, а їхні нащадки косяками тиснуться до лавр, обмацують пальцями мощі, обслинюють їхні зображення на іконах, знаючи, що мертві не запротестують. Й, можливо, душі анахоретів обурюються на таке блюзнірство…

— Й деколи мстяться, — відказав Ігор, відсторонившись від ревнивих роздумів, які щойно діймали його до болю. — Згадаймо лише таємничу смерть деяких дослідників, які зважувались анатомувати єгипетські мумії.

— І ще мені цікаво, — продовжувала Ліда, — як реагує на свою всесвітню славу і всезагальне поклоніння душа Шевченка, який у «Перебенді» висловив найвищу похвалу самотності. Хіба не мучиться, адже усамітнену душу поета невпинно тривожать голоси як прихильників, так і лихословів?

— Помиляєшся, Лідо. Шевченко випрошував у Бога самотності у хвилини втоми. А насправді жадав слави: «А слава — заповідь моя». Я особисто ніколи не бажав би самотності, це смерть, це знищення людського в людині навіть тоді, коли вона ще живе… Небіж Мазепи Войнаровський — високоосвічений муж, знакомитий полководець, підкорювач жіночих сердець — здичавів за час довголітньої самотності в Сибіру.

— Це правда. Тому юнакам треба шукати не лише любовниць, а й співрозмовниць. Кохання для кохання — то теж здичавілість.

Розмова зацікавила нас обох, і ми пішли поруч, торкаючись плече до плеча — на стежці було тісно. Ліда взяла мене під руку.

— А ти знаєш, про що я подумала щойно? — по хвилі заговорила, і в її голосі я вчув довірливість до мене. — Ти пишеш вірші, а вірші пишуть усі — хто вміє і не вміє… Але ж є глибинний і просторий жанр, який, зрештою, визначає рівень літератури, — проза. Ти нам розповів дещо з історії страдчівської печери, а властиво — не сказав нічого… А чому б тобі не сісти за роман на цю тему? Або, скажемо скромніше, — повість. Ми задумали взятися за вистави, та я мало вірю, що це нам удасться. Але ж філомати, а домороси хочуть їх наслідувати, збиралися передовсім для читання власних творів. И серед них формувався Міцкевич. А що якби ти взявся за прозовий твір на страдчівську тему і — звісно, не в печері — читав нам розділ за розділом, а ми б висловлювали свої думки з того приводу…

— А як ти вгадала, що я давно вже думаю про такий твір? — здивувався я. — Ти що — Кассандра?

— Чому — Кассандра? її ж пророцтвам ніхто не вірив.

— Але ж про мене ти вгадала, і я це підтверджую.

— То випадок, не сприймай всього серйозно, Ігоре… О, їде вже автобус до Львова. Бувай здоров!

Я хотів її затримати, чогось ми ще не договорили, та Ліда вскочила в автобус. Я довго дивився, як він віддаляється, з віконця висунулась її рука, й дівчина довго помахувала нею, прощаючись зі мною…

IV

Ігор уперше злякався чистого незаписаного паперу. Досі він віршував: поетичні рядки легко клалися на папір, коли душу опановував щемливий настрій. Міг він бути розбуджений красою страдчівського бору, що прокидався із зимової сплячки й засвідчував оновлене життя липкими ріжками блідо–зелених листочків на гілках сивостволих буків, жовтими котиками на помолоділих вербах, сережками сірих базьок на ліщині — Ігор умів чуйним слухом вловлювати несміливу мову провесни, його втіха першим теплом зливалася із щебетом лісового птаства — такий настрій огороджував світлі словесні образи, а от мінорність навівалася осіннім туманом, що лягав на дзеркало Янівського озера білою пеленою, крізь яку прозирали голівки диких качок, а тонконога чапля вивищувалася над водою, немов щогла корабля, що застиг на якорі; осіння тиша мрячною порошею засівала в душу почуття суму, що сукався