Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Аркадій Молодий, пооглядавшись, проказав тихо:
— Друзі, наша розмова може бути почута. Нам того треба? Краще б ми справді знайшли для зустрічей якусь печеру, бо в цій актовій залі напевно стіни вуха мають…
— А я скажу, куди нам варто податися, — промовив Ігор. — До Страдча. Там така печера, що й біс нас не знайде. Я добре знаю ті місця, сам родом з Янова…
— Чому б і ні? — підтримала Ігоря Ліда. — Виїхати на пленеру, ми ж таки маємо якийсь стосунок до мистецтва. І до романтики теж, адже ще не старі…
Її іконописне обличчя враз степліло, Ігор приглянувся до Ліди й побачив, як крізь холодну маску проколюється на обличчі дівчини затаєна врода — може, вона з'являється, коли мова заходить про мистецтво?
Ігор перевів погляд на Оресту й ураз забув про затаєну Лідину вроду, якої треба було дошукуватись, а Ореста — ніби вся занурилась у свою власну красу: русяве волосся в'язалося у золоту вужівку коси, що збігала розплужкою поміж грудьми до пояса, й, мабуть, від цього прекрасна лялька знову, як це сталося на початку репетиції, перемінилася в живу красуню, вона зачудовано дивилася на дискутантів, і з–під її довгих вій падали прямо на Ігоря сині пучки променів, пропалювали сорочку на грудях хлопця й проникали до самого серця. Він ще палкіше, ніж на початку репетиції, огортав поглядом дівчину, створюючи довкруж неї заслону, щоб інші очі не уздріли того, що він, та враз із тривогою знову помітив, як пожадливо й нахабно дивиться на неї Аркадій.
…Того дня, коли в kolegium maximum відбувалася невдала репетиція вистави «Платон Кречет», Аркадій Молодий святкував свою першу справжню парубоцьку перемогу, й політична дискусія між учасниками драматичного гуртка його не зачіпала, був він ніби відсутній серед товариства, навіть чарівну Оресту, з якою прийшов на репетицію, не відразу побачив — оцінив її вроду аж тоді, коли вона так вдало відтворила стан пробудження асистентки Валі…
Зустрів її біля брами клубного корпусу, коли дівчина читала оголошення. Вона спитала Аркадія, де займатиметься драмгурток, й він узяв її за руку, мов дитину, бо ж була маленька й щупла, схожа більше на школярку, ніж на студентку; сам же Аркадій перебував ще під враженням проведеної ночі в гримувальні прими Діани Шерстякової: гордовита актриса несподівано йому підкорилася. Коли він на порозі гримувальні з букетом троянд у руці на колінах благав у неї прихильності, актриса допомогла йому підвестися, погладила долонею по щоці й сказала так просто й байдуже, ніби йшлося про зовсім буденну для неї річ:
— Не зображуй страждань, тобі це недоступно. Та коли вже так дуже захотів, то зоставайся в мене на ніч, скільки того діла…
До цієї перемоги йшов Аркадій довго. Наділений від природи ефектною чоловічою вродою хлопець після закінчення середньої школи вихопився до Львова із провінційного містечка, де для його буйної вдачі бракувало простору: вечірні, під гітару, гутірки втратили зрештою свій чар і сенс; із тих кількох десятикласниць, яких він за їхньою згодою, бо липли до нього, мов оси до меду, позбавив дівоцтва, не вибрав жодної й не збирався зав'язувати собі світ; хлопець не давав стриму своїй парубоцькій сваволі, й батьки, які пильно стерегли доньок, полегшено зітхнули, коли заводіяки не стало видно в містечку — певне, улаштувався в якомусь львівському інституті або й в університеті, і слава Богу; Аркадій спершу приїжджав на вихідні додому й збирав у парку галасливу компанію, а потім не стало його чутно, пропав…
А він і насправді пропав… Сталося це в театрі ПрикВО на виставі Всеволода Вишневського «Оптимістична трагедія». Жінку–комісара грала артистка Діана Шерстякова: такої жіночої вроди, замішаної на чоловічій мужності, взагалі не могло існувати на білому світі — може, то було цілковите її перевтілення, й коли комісар вийняла з–за пояса нагана й вистрелила у п'яного матроса, який поривався її ґвалтувати, коли скрикнула «Хто ще хоче комісарського тіла?!», Аркадій притьмом зійшов з гальорки, пробіг проходом до оркестрової ями й, перехилившись через балюстраду, жадібно вдивлявся в постать вродливої актриси й мовчки благав, щоб вона його запримітила, гіпнотизував чоловічою жадобою, й вона нарешті уздріла юнака, а як уже пролунали в залі оплески, коли актриса вийшла на поклон, тоді Аркадія обпік її позирк, вона нахилилася й прошепотіла до нього:
— І ти возжелав комісарського тіла?
На другий день Аркадій зайшов до кабінету директора театру й попросився в масовку. Директор, оцінивши зовнішність хлопця й дізнавшись, що він має ще й музикальні здібності, прийняв його без слова.
…Кожного разу, коли Аркадій виходив у масовці на сцену, актриса Шерстякова примічала його, молодого красеня, та й не могла не запримітити, він–бо переслідував її закоханим поглядом і при кожній нагоді намагався бути якнайближче біля неї; вона гасила його хіть байдужим поглядом, ніби й не впізнавала того юнака, що голодно дивився на неї, коли вона після закінчення «Оптимістичної трагедії» приймала овації; знаменита артистка під час своєї праці в театрі звикла до уваги адораторів — цей хлопець був одним із багатьох, проте їй, амбітній жінці, приємно було відчувати на собі його закоханий погляд, й вона завше тримала Аркадія в полі свого зору, немовби вивчала його акторські можливості, й урешті ощасливила несподіваною пропозицією: а чи б не спробував він у другому складі репетирувати роль Хоми Брута у виставі «Вій»…
Літала під час репетицій домовина понад сценою, осідала долі, й тоді з неї виходила прекрасна Сотниківна й простягала до Хоми руки, щоб затягнути його у відьомське пекло; Хома–Аркадій описував крейдою довкруж себе кола й приговорював «хрест на мені, хрест на спині», проте його очі не відтворювали смертельного жаху, він шепотів закляття, не відводячи при тому палкого погляду від Діани–відьми; Шерстякова переривала гру, підходила до Аркадія, термосила його за оборки спудейського кафтана й говорила: «Ти телепень, а не актор, я ж не Діана Шерстякова, й навіть
