Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту - Генріх Белль
Отже, не сила відлякувала Белля, а насилля, яке надто часто за нею ховалося Тим-то він і не довіряв почуттю помсти. Равік із «Тріумфальної арки» (1946) Ремарка вистежив і вбив есесівця, що замучив у фашистському концтаборі жінку, яку він, Равік кохав. У Леонгарда Франка молода єврейка Руф так само вчинила з нацистом Цвішенцалем винним у смерті її батька й матері («Учні Ісуса», 1947). Власноручно покарав фашистського злочинця герой роману Гюнтера Вайзенборна «Месник» (1961). І між авторами та їхніми персонажами ніяких суперечностей не було. А в Белля все інакше.
Колись такий собі лейтенант Гезелер послав солдата Раймунда Баха на смерть. І друг убитого Альберт Мухов дав лейтенантові ляпаса, за що й просидів півроку у військовій в'язниці. Тепер Альберт міркує: «І вибрав же я час затопити Гезелерові в пику! Потім це здалося мені безглуздим — так ніби ляпасом можна помститися за смерть Рая». Але є ще Раєва вдова, красуня Нелла, об'єкт подвійного поклоніння: як жінка і як удова поета, що його тепер стало модно уславляти. До її почту потрапляє і Гезелер. Ідентифікувавши його з тим лейтенантом, Нелла має намір узяти реванш. Ні, не крові винного прагне вона, а бодай його приниження. Але й цього домогтися їй не судилось: «Дарма вона шукала в собі зненависті до Гезелера, він викликав у неї інше почуття, холодне й неприємне — нудьгу... Невже отак ішла Юдіф до Олоферна? Невже вона позіхала на весь рот, проходячи поруч із ним поміж шатрами?»
Тільки Неллина мати, сварлива, ненажерлива стара, що дозоляє родичам своїми справжніми й вигаданими недугами, виявляє наполегливість у прагненні помститися Гезелерові. Але все звелося до комічної бійки між бабусею та нинішніми шанувальниками поета Баха — Шурбігелем і патером Вілібрордом...
Так усе це змальовано в романі «Дім без господаря» (1954).
Коли Альбертову, Неллину та бабусину поведінку можна пояснити тим, що в них, мовляв, така вдача, то в Ганса Шніра вдача, як бачимо, трохи інакша. І він на все може піти задля Марі, зокрема на паперть. Однак на насилля — ні: «Я навіть ладен був боротися за неї,— каже Ганс.— Але коли я чую слово „боротьба“, то щораз уявляю собі тільки боротьбу фізичну, тобто смішну — якусь бійку з Цюпфнером».
Смішну бійку змальовано і в повісті «Втрачена честь Катаріни Блум, або Як виникає насильство і до чого воно може призвести» (1974): «На жаль, задля правди треба повідомити, що в ту мить Блорна справді дав Штройбледерові помордаса. Скажемо відразу, щоб відразу й забути: полилась кров, кров із Штройбледерового носа, за різними підрахунками від чотирьох до семи крапель...» А втім, у «Втраченій честі Катаріни Блум» ця сценка ніби не до місця, адже героїня повторює те, що вчинив Ремарків Равік чи Руф Леонгарда Франка,— тобто вбиває свого ворога.
«Цього разу Беллева дама стріляє»,— такий заголовок дала клерикальна газета «Рейніше меркур» (№33 за 1974 рік) своїй рецензії на «Втрачену честь Катаріни Блум». «Дама» — це натяк на головну героїню роману «Груповий портрет з дамою» Лені Груйтен-Пфайфер, чий звичайнісінький, цілком природний нонконформізм дуже засмутив консервативну пресу. А тепер ось Лені, перевтілившись у Катаріну Блум, ще й стріляє... Виходить, рецензент із «Рейніше меркур» забув, що одна з героїнь Белля стріляла ще в 1959 році, тобто в романі «Більярд о пів на десяту». Звуть її Йоганна Фемель, і вона вже багато років божевільна чи такою прикидається. Автор нам цієї таємниці не відкриває, а Йоганнина онука Рут каже: «Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. Її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали... Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло...
І залишається незрозумілим, на чиєму ж боці Белль: чи то Йоганни, яка стріляє в міністра, чи то Рут, яка її недолюблює.
У всякому разі, хоч би якого значення надавала радянська критика 60-х років цьому пострілові, об'єктивно він залишається на периферії роману. Та й Шрелла — гнаний, емігрант, людина, яка в романі найбільше зазнала кривди від усіляких націоналістів, але так і не прийняла їхнього „причастя буйвола“ — цей самий Шрелла дивиться на колишнього свого мучителя Нетлінгера, як Альберт і Нелла на Гезелера, а не як стара Йоганна на міністра: Шрелла „чекав, так само даремне чекав того, до чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті... Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана“.
„Втрачена честь Катаріни Блум“ — справа зовсім інша. Тут убивство стоїть у самому центрі повісті, визначає всю її дію. Та чи можна вважати, нібито Белль змінив свої погляди на вбивство? Гадаю, що ні.
Молода жінка, що вибилася з самих низів, дуже ділова, дуже організована, зовсім не позбавлена амбіцій, випадково познайомилася з чоловіком, і вони безоглядно покохали одне одного (кохання в Беллевих творах спалахує завжди несподівано, відразу й ні з сього ні з того). Катарінин обранець виявився терористом, не таким страшним, правда, як його змальовували, та все ж терористом. Але Катаріна допомогла йому втекти. За неї береться не тільки поліція, а й жовта преса, яка бреше і цькує її так натхненно, так безсоромно, що ні від честі, ні від гідності Катаріни вже нічого не лишається. І тоді вона стріляє в репортера Тетегеса, головного свого переслідувача. Стріляє не в стані афекту, а зберігаючи дивовижний спокій.
Від цього вчинку своєї герої і Белль (в одному з інтерв'ю) недвозначно відмежовувався: „Ця молода жінка обрала шлях, який я в жодному разі не можу рекомендувати...“
