Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту - Генріх Белль
А в Генріха Белля програма вже зовсім інша: «...Королівство за героя воєнного роману,— писав він у 1956 році,— який був би короткозорий, боягузливий, мав плоскостопість... і спеціальна премія авторові, якщо той зважиться іще наділити його астмою і тюремним ув'язненням». Здавалося б, зрозуміти тодішні беллівські настрої не важко: і літературні ідоли геббельсівської «залізної романтики», і їхні живі гіммлерівські прототипи набили нормальному німцеві таку оскому, що можна було впасти в іншу крайність, оголосивши анафему будь-якому натяку на людську силу. Отож у перші повоєнні роки беллівські настрої не надто вирізнялися з загального потоку Мало не вся «література руїн» схилялася до такої собі «апології слабості», а ця література задавала тон у західних зонах окупації Німеччини.
Проте «література руїн» разом із самими руїнами відійшла в минуле, а беллівський погляд на проблеми сили й слабості ніби й не змінився. 1986 року, вже після смерті письменника, побачив світ останній його роман «Жінки на тлі річкового пейзажу». І один із найсимпатичніших героїв книжки (звати його Герман Вублер) так оцінив свою поведінку в далекі роки війни: «Я був боягузом, не хотів стати героєм, не поривався вперед... коли справи обернулися серйозно, я дезертирував». Хіба ж не здається, що цей портрет ретельно списаний із програми 1956 року? Насторожує тут лише одне: репліка Вублерової дружини Еріки, якою вона відповіла на його слова про дезертирство: «І ти вчинив куди відважніше, ніж якби був зостався».
«Дезертир» — одне з найобразливіших слів у нашому лексиконі, та й слово «боягуз», зрештою, не краще. І в нашій свідомості вони якнайтісніше поєднані. Це через те, що ми воліємо пам'ятати про вітчизняні війни 1812 та 1941—45 років. Але існувала в нашій історії і перша світова війна, під час якої більшовики були пораженцями, тобто займали, по суті, ту саму позицію, яку займав Белль, коли його, одягнувши в шинель, гнали у Францію, в Польщу чи в Росію.
Безперечно, у вермахті було чимало солдатів, що дезертирували через боягузтво. Це кидає тінь на них, але не на саме дезертирство. Ми вже бачили, що в дні своєї «швейкіани» Белль частіше ризикував, ніж виявляв надмірну обережність, отож боягузом не був. А загалом люди не завжди усвідомлюють до кінця те, що пливти за течією (тобто робити, як усі, виконуючи накази тільки тому, що їх дано) незрівнянно легше, ніж зважати на власне розуміння життя й чинити відповідно до цього.
Легкого шляху Белль не шукав: він плив проти течії. Якось відомий у ФРН критик М. Райх-Раніцкі з цілком конкретного й досить невинного приводу порадив письменникові «йти в ногу з розвитком» і дістав у відповідь прочухана, несподівано різкого в устах такої терпимої людини, як Белль. Він пригадав давню шкільну історію про те, як відмовився вступити до гітлер-югенду, і завершив словами: «Я не знаю, куди приведе мене нинішній розвиток, якщо я йтиму з ним у ногу, та коли б і знав, я не бажаю й не можу йти в ногу».
Тим самим небажанням, тією самою нездатністю позначені, мов карбом долі, й герої Белля (йдеться, певна річ, про тих, яких він любить і яких наділяє часточкою свого єства). Фред Богнер з його раннього твору «І не промовив жодного слова...» (1953), напевне, більше не може, ніж не хоче. Він геть позбавлений тієї досить своєрідної активності, яка властива іншим персонажам письменника. Богнер — людина глибоко травмована життям, його тотальною (можна навіть сказати екзистенціальною) невлаштованістю і вибита цим із колії. Його позиція — аутсайдерство у якнайчистішому вигляді: «Я був байдужий до всіх професій, які тільки перепробував. Мені бракувало серйозності, щоб опанувати будь-яку з них. До війни я працював у магазині медикаментів, поки мене здолала нудьга, і тоді я перейшов у фотографію, яка мені так само скоро набридла». Одного разу Белль сказав: «Я цілком певен, що й без війни та нацизму написав би „І не промовив жодного слова... майже так само“». Можна сумніватися в тому, чи справедлива ця думка взагалі, але, мабуть, не в тому, чи вважав письменник свого Фреда Богнера класичним аутсайдером.
Роман «Очима клоуна» (1963) — це поглиблення аутсайдерства навіть за формою: суцільний внутрішній монолог героя, що протягом усієї дії твору не виходить зі своєї квартири і зв'язаний із зовнішнім світом (якщо не брати до уваги короткого батькового візиту) тільки телефоном. Симптоматичний тут і фінал: Ганс Шнір сідає з гітарою на паперті жебрати і цим поглибити прірву між собою і рештою людей.
Водночас Шнір, на відміну від Богнера, аутсайдер надзвичайно активний — у нього «не хоче», певно, переважає над «не може». Ганс покохав Марі, й усе його життя зосереджене на театрі й на ній. Але він — нонконформіст, і тому офіційний шлюб з Марі для нього не лише не важливий, а й огидний йому. А Марі — католичка, і друзі-католики переконують її, що жити з Гансом невінчаною — великий гріх. Марі йде від Ганса. І він не може пробачити Кінкелю, Зоммервільду, Цюпфнерові й іншим «католикам», що ті відібрали в нього Марі — єдину, навік кохану. І він карає їх упередженістю. Принаймні така можливість існує: адже вислухати другу сторону читачеві не дають. Особливо Марі, про яку зовсім не відомо, що її пригнічувало — тільки гріховність нешлюбних зв'язків із Гансом чи щось іще.
