Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту - Генріх Белль

Хоча Шнірові думки про мистецтво вочевидь співзвучні беллівським, він — герой аж ніяк не автобіографічний. І насамперед через те, що Шнір — клоун, якого саме ремесло примушує когось висміювати, епатувати, розвінчувати.

В оповіданні «Самовільна відлучка» (1964) Вільгельм Шмельдер, так і не зумівши розтлумачити внучці єдину мету всього свого життя, зітхає: «Пояснити трирічній дитині, що таке самовільна відлучка з військової частини, неважко, але з якої військової частини — на це я не спроможен. Що людина починає ставати людиною тоді, коли вона відлучається з будь-якої військової частини,— цей досвід я тут цілком відкрито передаю майбутнім поколінням, як пораду». Шмельдер, ставши солдатом вермахту, повторює реальну Беллеву «швейніану» — не в деталях, певна річ, а в принципі і в формах багато радикальніших: «Все життя, а надто після того 22 вересня 1938 року, коли я ніби вдруге народився, моєю метою було стати непридатним до служби». Заради цього Шмельдер ішов на будь-які жертви: від чищення армійських вигрібних ям до спроби вступити в контакт із французьким макі, що, хибно його зрозумівши, вистрілив йому в голову. І ось наслідок: тепер Шмельдер — саме такий «герой воєнного роману», якого Белль запрограмував собі ще в 1956 році: «Я — невротик. Ці напади іноді тривають досить довго: йдучи додому, я насилу тягну ноги, руки в мене тремтять. Недавно одна жінка, показавши на мене пальцем, голосно й виразно сказала своєму синові, хлопцеві років п'ятнадцяти: „Глянь на нього, типовий випадок хвороби Паркінсона“». Та чи можна вбачати в цьому апологію слабості? Тим більше, коли брати такого Шмельдера в контексті всієї творчості Белля.

Генріх Груйтен, один із персонажів роману «Груповий портрет з дамою» (1971), багато в чому схожий на Шмельдера — і насамперед своєю відразою до військової форми, до служби, до ходіння в ногу. Однак, хоч Генріх і має змогу уникнути призову, він відкидає можливість протекції, яку може надати йому його ж батько, й надягає солдатський мундир. Іншими словами, хоче бути, як усі, поділити загальну долю? Навряд. Бо стає солдатом тільки для того, щоб померти мученицькою смертю. Ні, не в лаві тих, що йдуть в атаку, а вийшовши з тієї лави, йдучи супроти неї. Тільки дуже по-своєму. Разом із кузеном Ергардом Швайгертом він намагався продати мирним датчанам справжню німецьку гармату — на металобрухт, десь так марок за п'ять. «Звичайно,— каже один з авторових „свідків“, Лотта Гойзер,— те, що він зробив, було чистим самовбивством, тут навіть нема про що говорити, я тільки питаю себе: нащо він втягнув у ту історію Ергарда? А може, той і сам хотів бути втягненим, хтозна». І Лотта визнає, що вчинком своїм Генріх «завдав собі на плечі цілу Європу».

Інакше кажучи, як Христос, віддає себе в жертву, щоб спокутувати гріхи людські? Що ж, для католика Белля (хоч і католиком він був, як ми ще побачимо, досить неординарним) це — природний хід думок. А втім, справа не лише в Христі. За довгі роки панування естетики, яка опиралася на світобачення «Короткого курсу», нас були переконали, нібито єдина функція героя (позитивного, звісно) — це кликати за собою, являти дійові, гідні наслідування приклади. З погляду такої естетики беллівське «повчання», що являє собою самовбивча акція Генріха й Ергарда, не витримує ніякої критики. Але ж Белль і не закликав до того, щоб такі приклади слухняно копіювати. Тут йому був потрібен чийсь саме абсурдний вчинок, щоб за його допомогою висвітлити безглуздість, жорстокість війни й усієї системи, що її породила. А якщо вчинок цей до чогось і «закликав», то лиш до одного: намагатися не бути конформістом. Та важливіше, однак, констатувати, що в скоєному Генріхом та Ергардом нема й крихти боягузтва чи слабості.

Нема їх і в тому зухвала-веселому «хеппенінгу», що його влаштували Георг Груль та його батько Йогаян — герої повісті. «Чим скінчилось одне відрядження» (1966). Вони підпалили армійський джип, на якому солдатові бундесверу Георгові Грулю звеліли «накручувати кілометри», щоб у належному вигляді показати машину черговій інспекції. Батько й син Грулі, звичайно, не стільки ображені за ошукане військове відомство, скільки вбачають у цьому ошуканстві віддзеркаленими, як у краплі води, всі безглуздя, всі несправедливості, всі підлоти західнонімецького життя і проти них протестують.

Життя все ж змінилось, і тепер за спалений джип не розстрілюють, як колись за спробу продати датчанам гармату. Грулів, щоправда, судять, але вони дістають сміховинно малий строк — саме стільки, скільки обидва пробули під слідством. І це заслуга не лише ліберального судді Штольфуса: власті через те й доручиш Штольфусові вести цю справу, що зацікавлені якомога скоріше її затерти. «Хеппенінг» Грулів, однак, цікавий тим, що в ньому виразніше, ніж в історії з гарматою, прозирає саме протест.

Однак сила й далі викликає в Белля побоювання, а «чоловічі» чесноти в найкращому разі сумніви: він цінував письменницьку манеру Хемінгуея, навіть у чомусь її наслідував у ранніх своїх творах (скажімо, в повісті «Хліб ранніх літ» (1955) та й у романі «І не промовив жодного слова...»), але схильність хемінгуеївських героїв до «кулачного права» незмінно викликала в нього глузування.

В оповіданні «Коли закінчилася війна» (1962) наштовхуємося навіть на таку собі всім цим спровоковану «чоловікофобію». Оповідач (скоріше всього, сам Белль), повертаючись додому, відчуває себе геть чужим у натовпі колишніх солдатів, що нічого, як Бурбони, не забули й нічого, як і ті, не навчилися. І він міркує: «Вони не знали одного, що всіх їх, нацистів і ненацистів, я ненавидів не за нашивки й не за політичні погляди, а й за те, що вони були чоловіки однієї статі з тими, поруч з якими мені довелося прожити цілих шість років; поняття „чоловік“ і „йолоп“ стали для мене тоді майже тотожними». Навіть як урахувати тривалий казармений досвід, це відгонить максималізмом. Важливо, однак, знайти його витоки.

«Скільки себе пам'ятаю, я завжди повставав проти тілесної кари,— розповідає нам Фред Богнер.— Коли когось били при мені, я відчував біль.. Але останні кілька місяців у мене часто виникає бажання вдарити когось в обличчя, і траплялося, що іноді я бив