Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
Звісно, Ярослав одразу, чи не з першої хвилини свого знайомства із Зоряною, зрозумів, що вона його «клеїть». Певно, хтось їй бовкнув — оно, дивись, завидний жених зі Львова, із солідним прибутком, квартирою-машиною-і-банківським-рахунком… Тож Ярославові важило натякнути білявці, що такі фіглі з ним не пройдуть. Для цього мусив зробити чи сказати щось таке, щоб відразу прибити усіляку її ініціативу — у самому зародку. Проте реакція Зоряни на свідомо завдані образи несподівано зачепила його самого. Чи міг він подумати, що її вміння за мить почервоніти, припечатати значущим поглядом, скласти губки в ображений бантик пробудить у ньому досі не знану гаму почуттів?
— Ти куди? Каву готувати? — продовжував глузувати Ярослав, коли Зоряна зірвалася на рівні й гепнула дверима до лазнички. Він розумів, що перестарався, але не міг спинитися. Бажання будь-що продовжити «забаву» поки що переважало над усвідомленням того, що вже годі. Така форма флірту, де дружину спершу треба було принизити, а тоді, купивши великого букета чи якусь коштовну дрібничку, перепросити, йому подобалася. Це скидалося на щось дражливо-підліткове, коли дуже кортіло смикнути вподобану дівчинку за косичку, або ще ліпше — задерти їй спідничину.
— Ти там довго? Мені треба голову поголити! Заріс! — Ярослав згадав, чим можна ще дошкулити дружині. Вона не раз просила його відростити волосся і ходити хоча б із коротенькою зачіскою. Це був ще один пункт нескінченних сперечань із Зоряною.
Поступитися навіть у такому дрібному питанні означало для Ярослава поставити масну пляму на своїй чоловічій гідності. Він лише на хвильку вийшов до вітальні, щоб увімкнути ноутбук і продивитися, за звичкою, вранішні новини, коли почув, як дружина гепнула вхідними дверима. Ярослав розумів, що, вочевидь, перегнув палицю і мав би перепросити, але знову якась незбагненна сила не дозволила навіть зрушити з місця. «Жінки не трамваї, аби за ними бігати…» — спливла у пам’яті почута колись фраза. І ніби на підтвердження цих слів під вікнами продзеленчала четвірка. «До центру», — безпомильно визначив Ярослав. Він мешкав у цьому будинку від народження і міг за одним звуком трамвайного ходу зорієнтуватися, куди той прямує.
Тим часом Зоряна зупинилася на хвильку, щоб защипнути ремінці на босоніжках, бо не встигла цього зробити у квартирі. Вона привітно помахала до прозурки у дверях сусідського помешкання (була впевнена, що свекруха вже стоїть на варті і дивиться крізь вічко на неї), а тоді швидко побігла сходами донизу. Пані Стефа й справді стояла по той бік дверей і спостерігала. Вона ще зранку наслухалася до звуків у помешканні за стіною, але не могла вловити нічого путнього. Чи молодята довго спали у неділю, чи стали сваритися тихіше? Хтозна? Проте щойно вона отримала-таки нагороду за своє двогодинне вартування.
— Куди це її понесло? — розмірковувала вголос пані Стефа. — Уроків у неї в неділю нема… До церкви вона не піде, поки не нагадаєш… Булочок чоловікові не купляє до сніданку… Усе, бачте, хоче, аби він схуд…
— То ти до мене? — Пан Омелян висунув поголену голову до коридору.
— Ні-ні, Мілечку! То я так… Сама до себе… — Пані Стефа замилувалася досконалою будовою черепа свого чоловіка. Вже скільки років вони одружені, а вона й досі дивиться на нього закоханими очима. — Відпочивай! — Закрила двері до кімнати і знову визирнула крізь вічко до під’їзду. У ранковій тиші було чутно, як глухо подає голос сетер з помешкання пані Галини на першому поверсі. Вибір породи її домашнього улюбленця потай ганили всі мешканці будинку. Проте уголос висловити незгоду чи зробити зауваження ніхто не наважувався, знаючи крутий сусідчин норов. Та й, зрештою, ніхто б не дозволив собі нечемного втручання в чуже особисте життя.
Пані Стефа перечекала ще хвилин десять, майже не відриваючись від прозурки у дверях. Зоряна не поверталася, сетер без угаву гавкав, ніби заведений, одинока муха залетіла через прочинене між першим і другим поверхом віконечко і билася в зачинене між наступними поверхами, дратуючи нестерпним дзижчанням. Пані Стефа відзначила, що, як на її шістдесят п’ять років, вона має бездоганний слух. Врешті жінка таки зважилася і тихесенько відчинила двері, так само тихенько вислизнула до під’їзду, ступнула до сусідських дверей і, ніби досвідчений злодій, вставила ключа у замкову щілину.
— Ма?.. Ну скільки я тебе просив дзвонити… Я ж тепер не сам живу! — Ярослав не міг приховати розчарування. Вирішив замаскувати його під роздратування. Зовсім не пані Стефу він сподівався побачити у дверях…
— Та я ж бачила, що Зоряна кудись побігла… — почала виправдовуватися пані Нечипоринська. Вона хотіла зазирнути до спальні, аби провести швидку «ревізію» невістчиному вмінню господарювати. Була свято переконана, що, окрім «влаштовувати рейвах», та ні на що не здатна, але син стояв у дверях, ніби вкопаний. — Вона хоч снідати тобі дала, перед тим як здиміти? — Пані Стефа хотіла промацати обстановку та вивідати у сина щось новеньке про його сімейне життя.
— Ні, ми не снідали… — Ярослав не розумів, як воно так виходить, що мама завжди опиняється поруч у складні моменти його біографії. Він не хотів заглиблюватися в подробиці сьогоднішнього ранку. Не мав жодного бажання ані засмучувати маму, ані жалітися на дружину, ані переповідати ще одну прикру сімейну сценку. Навіть не був певен, що те, що майже щодня відбувається між ним і Зорянкою, можна назвати сваркою. Може, це у них така притирка характерів? Може, його дружина має занадто вразливу натуру і реагує на дурнички так, ніби йдеться щоразу про вселенську катастрофу? У такому разі їй би не завадило трохи загартуватися, а його жарти — це таке собі щеплення на майбутнє… А може, матуся таки має рацію і йому не варто було одружуватися з Зоряною?..
Ярослав і сам не помітив, як він слово за слово оповів пані Стефі усю ранкову пригоду, аж до того моменту, який вона вже побачила на власні очі, коли Зоряна вибігла з квартири.
— І вона тобі навіть не сказала, куди йде? — Пані Стефа акуратно переклала щойно зготовану яєчню на велику тарелю, що її вже встигла прикрасити маленькими помідорчиками «чері» і
