Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
Оксана травень любила найбільше. Може, тому, що народилася на початку травня? Коли мама запитала, що доня хоче на двадцятиріччя, забажала мандрівки до старого Львова. Мама спочатку спробувала відмовити. Потім махнула рукою. Добра дитина у неї, то хіба не має права на хоч одне химерництво? І так надто чемна. Он її однолітки — вже дехто по другому колу заміж йде, розлучаються, дітей народжують, одна навіть в наркодиспансері на обліку стоїть. А тут… Чемна і тиха у неї донька, наче вода в криниці. Тож треба шанувати й дякувати Богу за таку ласку. А з іншого боку? Кому та тиха криниця тепер потрібна? Коли вода в крані — зручно і все під боком. Хоч і хлорована, і здебільшого несмачна, та чоловічому поріддю все єдно. Чим думають? Вже точно не верхньою головою. То, може, й добре, що Оксанка хоч на пару днів гайне в мандри? Нехай. Може, з кимось познайомиться. А вона зателефонує сестрі чоловіка. Їй корона з голови не впаде. Та сестра завинила їм дуже багато. Сестра ж львів’янка. То хіба на пару ночей небогу не приймуть? Зателефонувала. Родичка наговорила купу малу різного і непотрібного, про страшні ціни на житло у Львові, високі тарифи на воду-електрику-газ, про те, що у неї навіть на килимі при вході хтось спить, — дві кімнати і шестеро людей — то не жарти. І сплавила дорогу родичку до сестри свекрухи. У тої хоч і однокімнатне помешкання, та в старому місті, і до того ж лишень три ночі за досить умовну платню, можна помучитися.
Оксана була згідна на все. З розповідей Василя вона Львів знала, наче близького сусіда чи рідного брата, і, як їй здавалося, гідів чи проводирів містом геть не потребувала.
Оксана збиралася до Львова і шкодувала за одним — що їде сама. Бодай з подругою — і то не так сумно. Але де її взяти, ту подругу? Після того, як у десятому класі її найкраща коліжаночка виїхала разом з батьками до Ізраїлю, нової вона собі так і не надибала. Дуже важко сходилася з людьми. Батьки Лесі не були євреями. Але інколи добрі вчинки предків наздоганяють і нащадків. Таке трапилося цього разу. У далекому 1941 році, в розпал Другої світової війни, прадід Леськи у своєму підвалі довгих три роки переховував від німців родину місцевого ребе. А по війні допоміг переправитися їм на захід. Це з’ясувалося вже згодом. Вірніше, тоді, коли в місто приїхала ціла єврейська делегація і з такою пошаною та повагою клала квіти до похиленого хреста на надгробку Лесьчиного прадіда, що аж завидки брали роззяв. Той самий ребе заповів своїм нащадкам, коли випаде можливість, віддячитися українцю Івану за врятовані єврейські життя. Можливість випала аж тепер. Коли ані ребе, ані прадіда Івана вже не було серед живих. Зате зустрілися їхні нащадки. І єврейські, дивлячись на ту бідосю, в якій жила родина Леськи, — п’ятеро дітей, батько-п’яниця і постійне безгрошів’я, — запропонувала усім переїхати до них. Онук равина був доволі успішним бізнесменом в Ізраїлі й міг собі дозволити і будиночок родині українців купити, і утримувати їх безбідно. Чоловік розумів, що якби не пращур оцієї української родини, то він би не те що цього ніколи не мав, він взагалі не народився б. До того ж його внутрішня релігія вимагала вміти легко повертати борги. От він і повертав.
Леська про подругу не забуває, часто телефонує. Родина живе у Хайфі. Батько кинув пити, працює на нафтопереробному заводі. Добре заробляє. Мама вдома з дітьми. Леся, як найстарша, вчиться в університеті. Менші братики і сестричка ще учні. Тож є ким батькам опікуватися. Леська досі лишається для Оксани найкращою подругою. Як і Оксана для Лесі. Мріють часто, що коли врешті стане хоч трішки краще жити, то вони неодмінно зустрінуться, щоб ніколи не розлучатися. І придумають якийсь спільний бізнес.
І ось зараз Оксана у Львові, без Василя, без Лесі, без парасолі, трохи мокра, але й трохи щаслива… Але як у Львові та без Василя? Вже на вокзалі його голос незмінно звучав у її голові. Розповідав про те, що Львівській залізниці, цій старій поважній пані, аж 150 літ. І що вже 4 листопада 1861 р. до Львова з Відня через Краків і Перемишль прибув перший на теренах сучасної України поїзд. Оксана це добре запам’ятала. Посміхнулася гостинцю, людям, вокзал їй подобався. Передпокій місто мало прекрасний. Пригадала, як вона сміялася над історією самого будівництва залізничної колії. Василь оповідав, що траса була спроектована таким чином, що залізничне полотно пролягало між селами. І коли почали будувати залізницю, місцевий люд не дуже розумів, що відбувається. Ходили чутки, що от-от і селами зачнуть їздити «залізні коні», перестануть нестися кури, корови не даватимуть молока і так далі. А напередодні відкриття залізничною колією їздила дрезина з ручним приводом. На ній сиділи троє — як писали тоді газети — «моцних хлопів». Двоє змушували дрезину рухатися, а третій кричав у розтрубу (це такий собі прообраз сучасного мегафона): «Увага, увага! Ховайте худобу, псів і дітей, бо буде їхати локомотива!» І справді, тодішній поїзд, що йшов зі страшенним гуркотом, свистом, оповитий чорним димом і клубком білої пари, справляв шокуюче враження, особливо на селян — провінційних і патріархальних.
Оксана дивиться на львівську зливу, яка все не вщухає. То вона загнала дівчину в старий пошарпаний під’їзд. І це додає спогадів і гіркоти. Травневий Львів, який мав стати подарунком на її уродини, ставав її сумом. Василя вона досі так і не відшукала і не прикликала. Хоч і впізнавала очима, вимацувала поглядом… Все був не він, все чужі ходили, гуляли, сміялися, сумували.
Стара пані, до якої з легкої
