Теплі історії до кави - Надійка Гербіш

Тож коли мені випадає нагода на декілька днів вибратися у далекі мандри — у якийсь там Лондон чи Стамбул — самій, побавитися у відчайдушну пригодошукачку, в якої за плечима немає кухні, гори прання й цебра зі шваброю, немає роботи й обов’язків давно заміжньої галицької пані, а є лише дорога, мапа, фотоапарат, маленький червоний блокнот, ручка й легкий наплічник, я тішуся й гордо розповідаю по поверненні про свої подорожі, а Назар робить вигляд, що він не чує й не бачить цього. Мої мандри, навіть найцікавіші, якщо вони були без коханого чоловіка, не варті уваги мого друга.

* * *

І все ж — я добре це пам’ятаю — наша перша розмова була про міста. Ми зустрілися у (на диво напівпорожній, тобто із зайнятими лише сидячими місцями) львівській маршрутці, здається, 34-й (то взагалі щасливий на зустрічі маршрут). Він був у своїй чорно-білій, поторсаній, дуже стильній «арафатці», я куталася у великий коричневий, привезений із Лондона, шарфик, у тон ковбойським чобіткам, привезеним із якогось дрібного містечка на просторах Північної Кароліни; ми привіталися й почали говорити про міста. Отак от одразу. І саме про міста.

Тоді, десь посеред львівських вуличок, цей усміхнений Карлсон, підозріло схожий на індіанця, розповів мені про відцентрову й квартальну побудови міст, із того часу я знала на одну маленьку таємницю Всесвіту більше. Саме відтоді я розумію, чому одні міста огортають мене ковдрами, поять чаєм і дають відчуття дому, а інші — розгублюють, змушують ніяковіти й постійно нагадують, що я в гостях. Міста-сонечка, оті, з відцентровою побудовою, вважають мене за свою. А юні урбаністичні велетні зі своїми кварталами відчувають нюхом у мені анархістку, не створену любити мегаполіси, і дивляться ображено й холодно своїми скляними очима. Усе так просто. І як я раніше не здогадалася?

* * *

І взагалі, думаю, що це невимовно добре, коли є міста, які тебе люблять, і є люди, яким довіряєш настільки, що можеш легко плакати їм «на плечі». Друзі, які не звинувачують, не ставлять зайвих питань і не пропонують одразу рішень. Які готові вислухати, помовчати чи сказати щось абсолютно беззмістовне — і водночас лікуюче. Однак у присутності таких людей сльози інколи зникають самі собою. І тоді достатньо просто бути поруч, усміхатися, слухати й насолоджуватися теплом і світлом. Не знаю, звідки вони такі теплі беруться, просто тішуся, що вони є.

* * *

Можна подумати, що я пишу це все, бо Назар належить до рідкісної породи чоловіків, назвемо її, скажімо, породою «світлих карлсоноподібних чоловіків-несподіванок», яка вже майже вимерла або й ніколи — ну, майже ніколи — не існувала, і я просто зобов’язана зробити ескізик про нього для якоїсь там Червоної-книги-особливих-людей. Але то не так. Він вірить — і я не можу з ним не погодитися, — що хороших, світлих, несподівано добрих людей у цьому світі хоч греблю гати.

Просто у нього теж скоро день народження, я збираюся зателефонувати йому пізно ввечері, сказати, що спання зачекає, а поки треба вислухати мої вітання; а тоді переслати йому цей шмат паперу: аби-сь знав, що всі, навіть найдрібніші, приємнощі, які ми робимо комусь, не забуваються…

КАВОВА ПЛЯМА У СТАРОМУ ЗАПИСНИКУ

У дитинстві я, напевне, як і кожен хлопчик, читав багато книжок про різні казкові пригоди великих і дрібних героїв. Про сміливих гобітів, страшних орків, світлих поводирів і Око Саурона. У снах мені ввижалися страшні провалля, густі ліси, липкий туман, потворні карлики й лицарі на білих конях і в лискучих обладунках. Мені примарювалися відьми й чарівні принцеси, яких потрібно було рятувати.

Я читав так багато, що, бувало, заплющував очі, щоби уявити собі якусь сцену, а натомість засинав — і сновидіння переносили у моє власне продовження казкових історій. Я засинав навіть удень. До тата часто приходили його товариші, й вони вели запеклі суперечки, як можна змінити світ. Інколи все було значно простіше: вони говорили, як виховувати нас, дітей, щоби ми виросли хорошими людьми. Але навіть такі розмови зрештою зводилися до їхньої улюбленої теми, як змінити світ. І були такими ж гарячковими. Я полюбляв умоститися десь неподалік, укритися старим пледом, який тато часом клав у машину, коли ми збиралися в ліс на шашлики, і який устиг пропахнути димом і бензином; брав із собою стос улюблених книжок і, якщо пощастить, трохи халви, і забував про уроки: доки тато з товаришами філософствував про мою подальшу освіту, я міг не перейматися, що він візьметься перевіряти мої рівняння з математики.

Мені чітко врізався в пам’ять один сон: я був у лісі. Десь неподалік захрустіла гілка — я різко обернувся й побачив гидкого чоловіка, схожого на розбійника. У нього було невиразного, сіро-жовтавого кольору волосся, білі вії, трохи перекошене обличчя та брудний, пошарпаний одяг-лахміття. Руки виглядали ще бруднішими за одяг, а нігті нагадували пазурі якоїсь хижої птахи. Він ішов лісом, роззираючись своїми поросячими очиськами довкола. Під його босими, грубими ногами, з яких де-не-де сочилися цівочки крові, тріскали сухі гілки, щоразу змушуючи мене здригнутися. Я зіщулився й заховався поміж листя густої папороті. На щастя, він мене не помітив. Я сидів і напружено чекав. Раптом збоку почувся тихий, ласкавий шепіт.

— Степане, — хтось знав моє ім’я і, здавалося, намагався мені допомогти. — Виходь звідтіля. Тобі треба тікати!

Я обережно визирнув і побачив неподалік, на галявині, стару жінку з добрими очима. Вона була трохи згорблена й закликала мене своєю натрудженою, кволою рукою: «Сюди!». Щоби добутися до неї, мені потрібно було вискочити з безпечних заростів папороті, вийти з-під тіні високих дерев і пробігти через відкриту галявину. А тоді перелізти через дерев’яний тин, трохи вищий за мене самого. Потому я б опинився неподалік тієї бабусі й був би у безпеці.

Але все ж виходити зі своєї схованки було лячно. Відкрита галявина, тин… А що, коли злодій обернеться?.. Але голос бабусі заворожував, манив, а розбійник ходив зовсім неподалік. Я побіг. Летів, не чуючи під собою ніг. Якось майже раптово дістався тину й узявся перелазити, вчепившись за нього руками й намагаючись закинути праву ногу на другий бік.

Бабуся голосно засміялася — її тепла усмішка кудись зникла, натомість залишивши потворний беззубий рот. Вона вже не говорила чітко, як тоді, коли кликала мене; вона шамкала, шипіла, наче змія, і щойно я з переляку зачепився штаниною за кілок, покликала злодія.

— А