Теплі історії до кави - Надійка Гербіш
— Привіт, матушко! — вродлива дівчина з усмішкою від вуха до вуха і розпашілими від швидкої ходи щоками з гуркотом опустилася у крісло навпроти Софії. — І хто це тут із самісінького ранку книжки студіює?
— Іннусю, ти на диво вчасно сьогодні! Щось у лісі?..
— Про ліс не знаю, не заходила, мені, ти знаєш, далеко. Але нагоду довше потеревенити з новоспеченою матушкою мені втрачати ну ніяк не хотілося!
Офіціант підійшов знову, мило усміхаючись, і дівчата замовили сніданок. Із колонок линула спокійна тиха музика. Зала потроху почала заповнюватися ранніми відвідувачами. Натовп за вікном ставав густішим і рухався вже швидше й упевненіше. Мабуть, ті перехожі, які ніяк не могли визначитися, що їм робити, вже знайшли своє місце під сонцем — чи то пак під сірим, затягнутим важкими хмарами, небом.
— Ну, то як воно? Узагалі, я досі не можу повірити, що ти на це зважилася. Якось ніколи не уявляла тебе в образі релігійної фанатички, тим паче в ролі е-е-е… — бачиш, мені навіть вимовити це складно! — дружини священнослужителя. Це ж… Це ж навіть гірше, ніж життя за шаблоном «церква-кухня-діти». Чи ні?
Софія засміялася й потяглася за ножем, щоби намастити на тост масла й умостити туди шматок сиру з базиліком.
— Ну як тобі сказати… Я не знаю, що гірше, а що краще — об’єктивно. Мені особисто добре. І якось геть не страшно, не знаю. Може, вся суть у стереотипах…
— Ну які стереотипи, Софійко. Я боюся про це думати — але й не думати не можу. Тобі ж оце треба бути такою зразковою пані, не показати зайвого сантиметра стрункої ніжки, не засміятися, коли розповідають приперчений анекдот, не піти на джем-сейшн після концерту, бо там усі бухають і не бачать, кого цілують за димовою завісою, і зовсім не годиться, щоби друг тебе о пів на третю ночі привозив звідти додому на машині! Але й твій коханий із тобою туди точно не піде, бо він вічно зайнятий своєю паствою та семінарією!
За сусіднім столиком з’явився чоловік у бездоганно накрохмаленій сорочці, рівно пов’язаній краватці та з гострими, як меч, стрілками на штанях. Інна закотила очі під лоба й важко зітхнула. Дівчина була твердо переконана, що педанти та ханжі колись начисто витруть усесвіт своєю стирачкою, намагаючись виправити всі його шорсткості й неточності. Водночас вона притишила голос і прихилилася ближче до подруги:
— Чесно кажучи, мені страшно, що подумають твої «підопічні», коли раптом побачать, що ти їси й теревениш зі своєю не дуже правильною подругою в чужому місті замість того, щоби смажити бекон і яєчню своєму високодуховному чоловікові на власній кухні з рожевими фіранками в квіточки.
— Дарма ти так і про паству, і про мого коханого, і про вечірки, — знову засміялася Софія. — Ну й фіранки в мене цілком пристойні, тож не треба їх отут насильно в рожеві квіточки розфарбовувати.
— Ну добре, переборщила, згустила фарби. Але ж!..
— Давай почнемо з кінця, а то я забула хронологічний порядок жахіть, які розгорталися в намальованій тобою картині. З тебе тобто. Узагалі-то, Ісус полюбляв смачно поїсти з митниками й блудницями. Щоправда, навряд чи Він снідав із фарисеями — і я не збираюся, від цього страшенно псується апетит.
Накрохмалений дядечко скоса подивився на дівчат — і вони пирснули від сміху.
— Як тобі не соромно! — жартома посварила подругу Інна.
— От бачиш, ніхто мені не забороняє сміятися, — підморгнула їй Софія. — Ну це я до того, що, хоч ти й не блудниця і в податковій не працюєш, мені дуже приємно з тобою розділити сніданок, тим паче в місті, де я без тебе почувалася б геть самотньо. А коханий тим часом сам собі посмажить грінки — якби ти лишень знала, як він смачно смажить грінки! З італійськими травами й часничком. Пальчики оближеш!
— Він що, замість сповідей рецепти від прихожанок вислуховує?
— Щодо сповідей, я не дуже в курсі, але прихожанки намагаються навчити мене, міську білоручку, готувати смачні страви. Вони так переймаються тим, щоби ми часом не померли з голоду, що зворушують нас до сліз. Учора сусідка спекла маковий струдель і принесла мені перед від’їздом…
— І прийшла без запрошення, звісно. А якби ти не хотіла її бачити? Чи в тебе такого не буває? Ох уже ті люди зі своєю турботливістю!
До зали зайшли декілька галасливих студенток і почали моститися на диванчиках, шарудіти паперами й зі збентеженням ув очах переказувати останні «академічні» новини, які сорока на хвості принесла.
— Іннусько, новий контекст міняє звичні правила. От ти приходиш сюди, готова заплатити свої кревні, і цілком спокійно ставишся до того, що офіціант може підбігти в будь-яку мить і поцікавитися, чи в тебе все гаразд і чи не потрібно тобі чогось принести. Ти ж не образишся на нього за це?
— Ну що ти порівнюєш, — насупила губи Інна. — Ти ж сусідам не платиш за те, щоби вони бігали до тебе на кухню й перевіряли, чи не порожній у тебе холодильник. У маленьких містечках, де є отака от спільнота — об’єднана церквою чи будь-якими іншими гуртовими інтересами, — інша валюта. І турбота там — цілком звичне явище.
— І ти не знуджуєшся з усіма цими людьми, з їхніми турботами? Мені би бракувало особистого простору, чесно. Це ж задихнутися можна!
У Софії задзвонив телефон. Вона глянула на екран і щасливо усміхнулася — коханий чоловік турбувався, як вона доїхала, чи не замерзла, не втомилася, виспалася в потязі. Цікавився, як їй смакувала вранішня кава. Розповідав, що собака звечора дерся в двері спальні, бо до смерті перелякався звуків феєрверків і петард, якими розважалися десь на іншому краю містечка. Казав, що пересмажив сьогодні грінки, бо подзвонив котрийсь із семінаристів і попросив краще розтлумачити йому одне питання — до екзамену залишалося кілька годин, значить, усе чесно.
Інна тим часом нашвидкуруч перевіряла пошту зі свого телефону й високо здіймала брови та грайливо кривила губи, коли подруга навпроти белькотіла якусь надмірно зворушливу дурницю.
Офіціант прибрав спорожнілі тарілки й горнятка й поклав перед дівчатами по прянику, весело усміхнувшись.
— Для покращення настрою в дощову погоду, — пояснив він і повернувся на кухню.
Софія тим часом попрощалася з коханим і взяла подругу за руку.
— Знаєш, сонечко, насправді
