Гайдамаки - Марко Вовчок
А Катря увіходить.
- Ось і я, - каже.
- Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.
Катря не вечеряла. «Трохи, - казала, - голова болить».
- Та ти біла, як хустка! - затурбувалася тітка Мокрина.
- От піду, сяду на провівку, та й минеться.
Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.
А тітка Мокрина упада.
- Дуже, мабуть, головка болить!
- Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.
А я, вечеряючи, думаю: - чи сказати за Романця, чи потаїти?
Потаїв.
На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, - може, Романець вже тут дожидає.
Нема.
Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.
А може, той Романець насміявсь - видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.
Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.
Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.
Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи - поналазило жабенят - нехай і поналазило, нема журавля ані буслі - нехай і нема...
Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.
- Матвійку, чого се ти такий невеселий? - пита тітка Мокрина. - Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?
Запевняю, що здоровий.
- А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.
- У гаю краще, ніж у селі? - питаю.
- Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...
- А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, - кажу. - Хіба забули батьківщину?
- То давнє, синочку... то минулося...
- А ви усіх людей у селі знаєте?
- Ще б то мені не знати!..
- А який там Романець живе?
- Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову - не згадаю!
- А живе ж там Романець... Солодкий - чи що.
- А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький - Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри - вона йому хресна мати, - то й не пізнала - парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди - не приділив Господь нам розкошувати, - та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав - був Петро такий вродливий, що й не сказати - високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...
- То пан дуже його вподобав? - перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.
- Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» - пита. - Я - Солодкий, пане, Петро. - «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, - і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка - дуже засумувала, чи що, - далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.
- Хіба ж дворак на прикові? - кажу. - Хіба йому не вільно інколи погуляти?
- Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв - вродливий, в батька вдався, - то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...
- Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!
- Як то прийде? - питає. - Ми ж у лісі...
- Та що, що в лісі, - кажу. - Він прийде...
- Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...
- А він таки прийде! - правлю.
- Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.
- А ви його сховаєте?
- Ой дитино...
- Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!
- Та годі вже, пустаче...
- Сховаєте! сховаєте!
Обхопив стару обіруч - хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.
А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.
- Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...
Та додає:
- Як се ти прочув про того Романця?
Чи ж признаться?
Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:
- Я його бачив... Гулявся з ним...
- Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?
- Гулявся з ним!
І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.
- Бач, вимислівчику! - сміється стара (а проте трохи й неспокійна). - Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться - відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...
А я своє:
- Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?
- Та годі ж пустувати, Матвійку!
- Він, мабуть, завтра прийде...
- Журиш, хлопчику, стареньку тітку!
- Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?
- Тікай, бо зараз бити буду! - удає тітка.
А
