Гайдамаки - Марко Вовчок
Прислухаю я - бо й не сказати, який я був цікавий про старовину, про гайдамаків слухати, - прислухаю, а з думки не іде Дашко. Стоїть перед очима, як стояв того останнього вечора, хвалячись, що виборно його катували, жартуючи, що не скляний він і на злість катові не розбивсь. Вже і на сон клонить, а все думки буяють, все мигтить мені його обличчя - біле, як крейда, і очі палючі, і той усміх незабутній, що обгорнув тоді й мене, дитину, сумом.
III
Весна того року була рання й дружна. Вранці сніжок береться, а вже опівдні попід дубами наче обручки з темного оксамиту, а по тих обручках де-не-де, наче зелені голочки, стріляє травиця, а на другий день вже та травиця тут полойчиками. Сьогодні прислухається, чи се не пташка десь озвалась, а на завтра вже й тут, і там, і скрізь черкають крильця, а позавтрому вже цілісенький гай співа, щебече, цвігоче і вицвіркує, грухає, сокоче, турчить і квилить. Засинілось озеро, гурчить вода по ярах, струменем ллється з узгорок, шумує по тіснинках, гуде просмиками, дзвонить рівчаками. По полянках висипався ряст, по кущах виповняються розпуковочки, бростються дерева, гудуть чмелі, звиваються білі метелики... Скрізь оживчий вітрець провіває теплим подихом. А сонечко наче сміється та гонить: «Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа!» І не оглянувся, вже зазеленіли гаї, розквітли садочки.
І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.
Празникував і я.
У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились - ще скорупочки на хвостиках, - а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.
Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.
Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув - аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:
- А чия тепер качка буде?
З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.
- А ти звідки? Ти хто такий? - питаю.
- А я Романець, - каже. - Солодкий.
- А не можна по панській пущі гуляти.
- А я ось гуляю, - сміється.
- А тебе зловлють! - страхаю.
- А поки що я нагуляюся.
- Качка моя! - згадав я.
(Був так зтропився, що й за качку забув.)
- Відкупив у Бога? - пита.
- Хоч не відкупив... я перш знайшов, - доводжу.
- А може, я?
- Я перш! - гомоню.
- А заплач, - кепкує, - та дуже!
Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.
- Стрепенула! - розпачую.
- Тут вона сидить, як врита, - запевня Романець. - Придивись лишень, сорочий дядько!
Придивився я - тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.
Дихнув я вільніш...
- Почуває! - каже Романець. - Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!
І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:
- Моя качка! Я перш знайшов.
- А ти коли знайшов? - пита.
- Аж на тому тижні, - правлю, - у четвер.
- А я, може, в середу, га? - сміється. - Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.
- Я зараз піду додому, - лякаю, - та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...
- То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!
А я барюсь...
- Поспішайся, панський доглядачу, - кепкує, - а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.
І шургнув. Плаває, розкошує...
І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...
Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.
Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [3]
Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.
- Чому ти досі не приходив? - питаю.
- А може, я й приходив, - сміється.
- А знов прийдеш?
- Може, й прийду.
- А коли?
- Коли мене побачиш.
Та й зник у гущавині.
Я за ним. Де там! Як здимів.
Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.
Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.
Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!
А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.
- Ой
