Гайдамаки - Марко Вовчок
- Ой, коли б же той посланець не барився, - зітхає. - Здихати б мені ту травицю, а то раз у раз заглядаю та мацаю, - а чи м’якенька, а чи зелененька... Трохи й обридло...
- А як у двір візьмуть та не вподобають, - кажу.
- То нехай... я тим часом трохи відпочину... Дякувати Господеві, - чи се не посланець простує? Еге ж! Данилко Кальниченко!
- А ми тебе, Данильчику, виглядаємо, як рідного батька.
- Ось я й тут, - каже Данилко - такий був жвавий, чорнявий та кучерявий парубок.
- Що ж там у дворі, Данилочку? Чого сподіваєтесь?
- А хто його зна, - одказує, - що буде, то буде. Більш копи лиха не буде - нехай з копу.
- Не чутно за Дороша?
- Ні, - наче у воду впав. Казав справник: «Таки вишукаю», та ще не вишукав.
- То всі ви там живенькі?
- А поки що живенькі, що буде далі, побачимо. А щось, мабуть, буде, бо десь подівся Грицько Очеретний, а з ним і Бондаренко Савко.
- Боже мій! - сплеснула руками тітка Мокрина. - Втекли?
- Позавчора пан послав Грицька у містечко до Янкеля по рушницю і по той возок - по ту штучну панову бідку, а його й досі нема. Питали Янкеля. Забрав рушницю, запрягся у бідку, та й побравсь, каже Янкель. І бачив, каже, як він за дібровкою зник, - бо як Янкель в кінець містечка живе, і йому далеко по дорозі видно... А Савко як поніс у Грайворонське панові лист, то й досі несе... Справник запевняє усіх, - запевняє, вишукаю і на залізній мотузочці приведу. От, казав, тільки справлюся у Кривчуках та й за ваших візьмуся. А в Кривчуках щось таке дуже чудне діється, - якісь розбишаки уявилися і панський двір зруйнували, чи що... Бувайте ж здорові, бо Жменя не любить, як хто де забариться.
- Щасливо!
- Мати Божа милостива! - журиться тітка Мокрина. - Заступнице! Втекли. А кудою втікати? Скрізь однакова напасть!
- Хіба не можуть так добре заховатись, що й не знайти? - кажу.
- Ти, маленький нерозсудо! Тобі ще й очима не осягнуть хрестьянського лиха...
Та й згадала:
- Онде сонечко. Чи не час нам по зілля? Та чого се Катря так бариться? Гукни, Матвійко.
Гукнув - не відгукується.
- Біжи, Матвійку, та поклич. Мабуть, та чорничка: проведи та проведи далій, а вона й слуха...
Я льотом долетів до гайового окраю - нема. І по стежині аж до Холодного Шпиля - не видко. «Оце нуда, думаю: треба аж на шпиль махнути».
І вже стрепенувся я залускотіти, коли чую, щось жебонить недалечко, праворуч. Прислухаю - жебонить щось поза спорохнялим деревом, де поп’ялась усяка чепиця. Я тудою. Чорничка з Катрею стоять... і так тісненько стоять і за руки держаться. І добре я розгледів чорничку: (трохи вона розхрісталась, і чорниче завивало посунулось з чола) уста, як вогонь, червоні, і над устами, як бува у чорнявих дівчат, темною смужкою пушок, очі, як свічі... і такі мені ті очі знайомі...
Сполохнув неначе: чорничка метнулася за межи чепицею - хміль, дерезу, терен, павутиння як ножем проняла і зникла. Дивлюсь на Катрю. Чи вона сміялася, чи плака¬ла, чи злякалась, чи зраділа. По личку, як полум’я, і не вільно їй, здається, дихати.
- Тітка кличе, - кажу.
- То ходім скоренько, - відказує.
- А чого вона досі стояла? - питаю, ідучи.
- Хто? - пита.
- Тая чорниця. Так поспішалася, а тут...
- Втомилася дуже...
- А чого тебе за руку держала?
- За руку? - немов дивує.
- Авжеж...
- Се тобі виснило, братіку...
- Бачив! - наполягаю.
- Оце реп’яшком узявся! - жартує.
- А я таки бачив! - наполягаю. - Добре бачив!
- Нехай і бачив, реп’яшок ти мій любенький. Хіба ж тобі те шкодить?
І стихенька обійма мене за шию рукою.
- Хіба тобі що шкодить? - перепитує.
- Мені нічого те не шкодить, - одказую.
- То й покинь за те думати...
І знов мене любенько притуля до себе...
А тітка Мокрина вже устріч вийшла.
- Як же ти забарилася, дитино! - каже. - Мабуть, далеко проводила?
- То поскорімось по зілля, - одказує Катря, - сонечко вже низенько.
- Ти б, Катрусю, так далеко не бралася, - знов почина тітка Мокрина, - втомишся, голубко.
- Та я, тіточко, така здорова, як тур у горах! - жартує Катря.
- Де вже там! - зітха тітка Мокрина, - ти така, як...
Глянула та вже не сказала: «Як з хреста спущена», бо дівчина стояла, немов повна рожа в променю - може, й хмари купчаться близенько, може, й помороз недалечко, а вона поки що пишається. І така вона пахуча та розкішна.
Проте спинила:
- Не хвалися, дитино, бо не гаразд хвалитись. Скажи: «Дякувати Господеві, трохи ніби ульжило», а хвалитися не треба... бо як в недобру годину похвалитись, то можна й спокаятись...
- Я, тіточко, не врічлива...
- Не жартуй тим, серце... Ходім вже, коли йти...
Як все те давнє устає перед очима! І той давній тодішній вітерець на мене дихає, і той промінь тодішній мене гріє... Не копа вже років минула, як я йшов тою рідною пущею, збігав у той яр, у яровий змрок зелений, - лиснилися криничовини, а холодок, пахучий та ласкавий, наче жалував.
Назбирали зілля, нарубав я клечання. Та чи зілля збираю, чи рубаю клечання, не забуваю чорницю і очі її огневі... З думки не йде...
І спати полягали, і поснули усі, а я все смажу собі голову: де я тії очі іскристі бачив?
VI
Скоро по Зелених святах перечули ми через Максима, що з двору втекло ще двоє - молодий парубок Ївко Бартош і Кривохижка Влас, вже підтоптаний дохожалий чоловік, покинув недужу
