Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан
— Мені його подарували, — сказала хазяйка. — Я чула, що художник шукав помічника.
— Де я можу знайти цього художника? — запитала я, сподіваючись, що ще не вичерпала її ласки.
Жінка обсмикнула фартух і озирнулася, чи не зайшли до крамниці покупці. Нікого не було.
— У мене дочка твого віку, — відповіла вона мені. — Тому я не викинула тебе геть. Шукай червоний будинок із дахом арахісового кольору. Це все, що я можу сказати. Хай доля вирішить, чи судилося тобі його знайти.
Це був перший проблиск надії, який я відчула, відколи прибула в Джифу. Я випурхнула з локшинної й ледь не зіштовхнулася з чоловіком, який ніс ящик з курми.
— Де червоний будинок із арахісовим дахом? — відчайдушно спитала я.
— Геть звідси, поки не відлупив тебе, — гаркнув він.
Якщо той, кого я шукала, справді був художником, тоді я точно знала, куди звернутися по допомогу. Ухилилася від ноги перехожого й помчала в гобеленову крамницю, де першого дня благала про прихисток.
Крамар стояв так, наче чекав на мене. Він підняв руку, немов готувався вирвати з моїх лап будь-який дорогоцінний крам, який я можу поцупити.
— Я ж сказав: жодних жебраків, — попередив він. Рукава його чаншаня тріпотіли й робили його схожим на великого птаха.
— Будь ласка, — захекано сказала я, — підкажіть мені, де знайти червоний будинок з арахісовим дахом? Той, де живе художник. Каліграф.
Крамар збентежено й підозріло окинув мене поглядом.
— Навіщо він тобі? Хочеш поцупити малюнки в хорошої людини?
— Ні, — відповіла я. Мені згадалася мама. Тут, в оточенні гобеленів, мене знову торкнув різкий і болючий спогад про неї. Я наче знову сиділа в маминій майстерні у неї на колінах і дивилася, як її руки туди-сюди витанцьовують по ткацькому верстаті. Нігті, мов перлини, груди дихають теплом мені у спину, а тіло посилає розкішні вібрації, коли вона мугикає колискову.
— Гей, що це з тобою? — розгублено запитав крамар, висмикнувши мене зі спогаду. — Чому ти плачеш?
Справді. Я сама незчулася, як моє обличчя стало мокрим, а рот розм’як. Тяготи останніх кількох днів звалилися на мене й занурили глибоко в ядро Землі. Цього я не хотіла.
— Вибачте, пане, — сказала, витираючи долонею сльози. — Я знав декого, хто так само, як і ви, ткав гобелени, тільки він вишивав квіти, птахів і навіть драконів.
Тут крамар ніби пом’якшав.
— Ти знав тих, хто ткав гобелени? — перепитав він. — Тут, у Джифу? Як їх звуть? Я їх знаю?
— Ні, — відповіла я, хитаючи головою. — І, мабуть, ніколи й не знатимете. Вони зникли нещодавно, але багато чого навчили мене робити своїми руками. Тому я й тут, пане. Шукаю роботу, та спершу мушу навчитися порядку. Я шукаю місце, де мої руки можуть згодитися. То чи знаєте ви, де стоїть червоний будинок з арахісовим дахом? Скажіть мені, і я більше не потривожу вас, а якщо колись і повернуся, то буду більш дисциплінованим і благонадійним. Обіцяю, пане.
Насувалася ніч. Я дивилася, як крамар обдумує мої слова, і чекала на удар, від якого вилечу геть із його крамниці. Секунди тягнулися, мов години.
Але удару не було. Натомість крамар стояв із роззявленим ротом.
5
Коли я прокинулася наступного ранку, на мене згори вниз дивився якийсь чоловік, уткнувши ногу в мій бік.
Я сіпнулася. Склавши руки за спиною, чоловік розглядав мене поверх своїх окулярів. На ньому був сірий чаншань з вишитими на рукавах квітами персика. «Схожий на тата», — подумала я.
— Чому ти спиш на сходах моєї школи?
Він не виявляв ні огиди, ні невдоволення, а лише допитливість.
— Вибачте, пане, — мовила я й позадкувала. — Будь ласка, не кличте вартових.
— Зажди, — сказав він і простягнув руку. Його пальці були в червоній фарбі. — Ти не відповів на моє запитання.
— Я Фен, мені потрібна робота. — відповіла я. Брехати я вже навчилася. Брехня легко вислизала з мого рота, немов була правдою. — Я прийшов до школи, щоб стати вашим учнем.
— Але я не шукаю учнів, — сказав він. — З чого ти взяв?
— Мені розповіла жінка з крамниці, де готують тягнуту локшину, — промовила я. — Вона сказала, що вам потрібна допомога.
— Ясно. Цікаво, чому їй так здалося? Що ж, Фене, який шукає роботу, мені прикро тебе розчаровувати. Я нікого не наймаю.
Я глянула на свій одяг. Холоші штанів зібрали пилюку зі сходів, на яких я спала. У мене з’явилася ідея.
— Стривайте, — сказала я йому. — Якщо вам не потрібні учні, то, може, знадобиться хтось, хто підтримуватиме порядок у школі? Я прийшов, бо мене вразив ваш ієрогліф у локшинній. Ніколи ще не бачив такого написання. Місце, де творять таку красу, теж повинно мати належний вигляд.
Я ще ніколи не поводилася з дорослими так зухвало. Прикусила губу й чекала на помсту за свою хитрість.
Але його руки не ворухнулися. Натомість погляд швидко ковзнув спершу на мої брудні штани, а потім на сходи.
— Чому ти годишся для цієї робити?
Я згадала маму й бабусю.
— У мене дуже вмілі руки, — відповіла я.
— Ану покажи, — сказав він.
Я неохоче простягла руки — дівочі, кісточки пальців м’які й не зчесані, натерті на городі мозолі вже давно зійшли. Ці руки не знали ні дня важкої праці. Чоловік нахилився й перевернув їх, оглядаючи мої долоні та стискаючи м’язи під великими пальцями. Він розглядав їх так довго, що я навіть подумала, чи він не заснув. Однак коли він випростався, то мав напрочуд бадьорий і задоволений вираз обличчя.
— А ти не збрехав, — промовив він. — Хочеш роботу, Фене Вмілі Руки?
Сходило сонце, посипаючи вохрою його сивину. Я втупила очі в його окуляри
