Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

7

Тепер я знаю точно: мене отруїли.

* * *

Я прокидаюся ледь чутно. Сон кружляє біля моїх вух, а мозок ще намагається пробратись у реальний світ. Не пригадую ні як заснула, ні що мені снилося.

Тіло важке. Такої ваги я ще ніколи не відчувала. Коли жила в рибальському селі, то завжди була легкою і жвавою, носилася від океану до полів і до парадних сходів нашого дому. На вулицях Джифу я швидко пристосовувалася й навчилась виживати. А зараз моє горло обволокло якимось клеєм і ним же приклеїло тіло до місця, де я лежу. Я заплющую повіки й повільно проводжу очима з кутка в куток, примушуючи їх зосередитися. У голові пульсує кров, відбивається в моїх долонях і ступнях.

Я намагаюся сісти.

Насамперед помічаю, що лежу на настилі в якійсь кімнаті.

До того ж тут темно. Я можу розрізнити обриси предметів і набитого соломою матраца під собою, але не більше. У темряві кімната здається нескінченною. Я обмацую своє тіло й шукаю те, чого не бачу: сорочку, штани, шкарпетки, взуття. Нічого не болить, лише голова. Нібито все на своєму місці, хоча не зовсім на місці.

Що я пам’ятаю? Я завершую свої щоденні справи і, як зазвичай, іду прогулятися від школи майстра Вана до Біч-роуд. Рибний ринок, торговка. Вона розмахує руками. Коло з рибалок, налаштованих на бійку. Неочікувана тяжкість на моєму плечі. Чоловік у дивному вбранні дивиться на мене згори вниз. Коротке волосся. Сонячне світло. Два жовті зуби. Обіцянка нагодувати. Ми йдемо. Ідемо. Ідемо.

Притискаю пальці до скронь. Ні набряків, ані болю. Що ще пригадую? Будинки, повз які ми йшли: церква, кілька ресторанів, аптека, м’ясний ринок. Різкий запах океану. Була ще розмова, не пригадую тільки про що. Перед кожним спогадом дим і тінь. Єдине, що точно запам’ятала, то це обличчя чоловіка, його високе чоло й гостре підборіддя. І божественну вабливість.

Перш ніж я встигаю ще щось згадати, отрута знову накриває мене пінистою рожевою хвилею. Я падаю назад на підлогу, в очах розпливається.

* * *

Коли я прокидаюся вдруге, наді мною щось витає. Я різко хапаю повітря, у грудях стискається. Це ж той моргун — він прийшов мене вбити.

Він не каже ні слова, лише нахиляється, хапає мене за сорочку й підіймає. На якусь моторошну мить я уявляю, як він кидає мене в бездонну яму, що нібито таїться десь посеред цієї кімнати, та потім моя спина торкається чогось холодного й твердого. Безсила та млява, я притуляюся до стіни.

— Дихай, — каже моргун.

Я намагаюся. Два вдихи, один видих. Заплющую очі й уявляю бабусю, яка відраховує ритм, опустивши руки на мої коліна. «Два вдихи, один видих, Дайю. Повторюй».

— Де я? — вимогливо питаю. Голос охрип.

Він не відповідає. Я чую шелест, потім тріск. Нарешті бачу кімнату. Це не підземелля, як я собі уявляла, а звичайна кімната, дуже схожа на ту, що була в мене вдома. Я бачу стіл, стілець, бачу внизу свої ноги, бачу двері. Наді мною — квадратне вікно під стелею, зафарбоване й заклеєне зверху газетами. Кімната не маленька, але здається, що вона невпинно звужується, підлаштовує свої розміри до нас із моргуном. Ми — єдине, що має значення.

Моргун опускається на коліна з ліхтарем у руці. Він — не божество, яке набуло подоби дракона, потім духа-хранителя, а затим людини та прийшло мене врятувати. У світлі ліхтаря здавалося, що його обличчя у вогні.

— Я хочу додому, — кажу йому.

— Як тебе звати? — питає він, ігноруючи мою вимогу. Його голос, раніше добрий і лагідний, тепер звучить загрозливо.

— Як тебе звати? — знову питає він.

Я мовчу.

Він б’є мене тильною стороною долоні. Кісточки його пальців ударяються об мою щоку зі звуком, схожим на тріск ікри.

— Фен, — шепочу я й наказую собі не плакати.

— Добре, — усміхається він. — Скільки тобі років, Фене?

Я побоююся того, що він зі мною зробить, коли почує мою відповідь.

— Вважатимемо, що тобі чотирнадцять, — відказує він у відповідь на моє мовчання. Мерехтить світло ліхтаря. — Сирітко Фене, тобі чотирнадцять. І так буде завжди.

Він випростався й тепер дивиться на мене згори вниз.

— Відпустіть мене додому, — кажу. Мені здається, що якщо я сильно його благатиму, він знову перетвориться на добродія, який урятував мене на рибному ринку.

Але цього не стається. Натомість він прикладає палець до губ і задкує. З кожним кроком світло від ліхтаря тускніє й кімната навколо мене повільно зникає. Коли він опиняється біля дверей, я вже бачу тільки тьмяну жовту сферу.

— Будь ласка, — закликаю я, хоча й гадки не маю, що буде потім, але знаю, що буде гірше. Повторюю ще раз:

— Я хочу додому.

Жовта сфера здригається.

— Сирітко Фене, — промовляє він, — нам доведеться пройти довгий шлях, перш ніж ми повернемося додому.

8

Ієрогліф для позначення чорного кольору 黑 складається зі слів «рот», «вогонь» і «земля». Слово «рот» сидить зверху на «землі». Верхній кінець «землі» розсікає «рот» навпіл. І під ними обома — «вогонь».

Але рот рожевий. Земля коричнева. А вогонь — яскравий. Коли я дізналася про цей ієрогліф, то не могла збагнути, як ці три речі утворили чорний колір.

— Якщо не зрозумієш, — сказав мені майстер Ван, — то ніколи не зможеш написати це слово правильно.

Коли моргун пішов, то забрав із собою світло. Схоже, я нарешті збагнула, чому ці три речі об’єдналися, щоб створити чорний колір.

Сидячи у чорній пітьмі, я уявляю себе всередині роззявленого рота за один подих від падіння в пекельне полум’я землі. Проводжу в пітьмі пальцем, і хоча не бачу його, певна, що цього разу нарешті написала слово правильно.

Чорнота. Стан, коли час зникає і разом з ним щось завмирає. Стан самотності.

* * *

Я силуюся згадати, скільки часу минуло, відколи мене викрали. Був полудень. Зараз, мабуть, уже ніч. Я навіть не впевнена, що це досі той самий день, та сама ніч.

У темряві притискаю коліна до грудей, узявшись за лікті. Якщо дозволю страху взяти гору, то ніколи не знайду дороги назад. «Думай про щось реальне, — кажу собі. — Хапайся за нього й не відпускай».

Червоний будинок з арахісовим дахом. Внутрішній дворик з фонтаном, на городі росте кріп. Збудженими голосами