Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Валерій Олександрович Шевчук
– Я, Раїсо Олексіївно, вас всігда уважав, бо ви з сусідок найправильніша женщина. В мене, так на так, немає до вас якогось такого діла, гм, гм, я по–сусідському. В мене, можна сказати, є своя жура, тож мене й тягне до людей, то їсть я так розсуждаю; чому б мені й не погомоніть? Коли вам моя беседа неприятна, то ви прямо скажіть, я не навдокучатиму, а діла в мене і цього разу таки нема…
Мати мовчала, я навіть не міг уявити її обличчя.
– Я чоловік спокійний, сказав Ювпак, але після того, як жура на мене впала, на місці не всиджу. Колись, може, знаєте, корівку я мав – була в мене розривна. А тепер корови в мене нема. Нічого нема, хіба трильяж…
– Як це нічого? – обізвалася мати. – У вас є дім, діти, все біля дому.
– Ні, – категорично мовив Ювпак. – Діти в мене дорослі, а дому того дві кімнати. Зять розійшовся з дочкою, привів жінку, вони – в одній кімнаті, а дочка готується привести собі чоловіка – будуть вони в другій. Я, правда, сарайчика собі приладнав, там у мене ліжко й столик саморобний – тямите мою журу?
– Думала: за жінкою у вас жура, сказала мати, і її голос прозвучав трохи іронічно.
– За жінкою само собою, – відказав рівним голосом Ювпак. – Воно, конешно, жалко і її, але. як то кажуть: що з воза впало, те пропало. А жура в мене більше від того, що живеш у тому сарайчику, мов кабан, але кабана хоч годують, а ти собі ще й їсти звари. Ну. й хочеться, щоб хтось мені сочувствіє показав…
– Самі собі і їсти варите? – перепитала мати.
– Сам, – відказав Ювпак. – Бо діти – це до пори. Діти люблять узять, а дають трудно. Отож я сам собі й розмислив: забирайте, що можете, а тоді я й подивлюсь.
– Тобто віддали все, – здивовано спитала мати, – а самі без нічого залишилися?
– Нє, не все, – сказав Ювпак – Собі я лишив грильяж – дзеркало таке, як знаєте. Одне це не віддав.
– Чому саме трильяж? – спитала зчудовано мати.
– Ну, я це, може, колись вам і поясню – це трудно сказуєма річ. Я їм так і сказав: оцей трильяж забираю, а решту все вам оддаю. Отак я їх на віру брав.
– Як це на віру? – спитала мати.
– А так: чи щось вартий батько без добра?.. Ось що мене найбільше заінтересувало!
– І що ж?
– А те, що батько їм і з добром не вельми надібний, а без добра й поготів. Ось на що найбільше у мене печаль.
– Що ж, озвався в глибині сухий материн голос. – Співчуваю вам.
– Не подумайте, смутно заговорив Ювпак, і я вирішив, що Зальотник з нього не такий уже й поганий, – що це я вам якось набиваюся, чи як. Є в мене своє понімання, бо не всі люди доброго серця. Не з усіма можна так просто й бесіду повести: кожен думає, що. мовляв, хочу вигоду якусь взять.
– Що ви таке кажете? – мовила мати. – Яку можна взяти вигоду з балачки?
– То позволите до вас іще заходити? – спитав Зальотник. – Я такий, що навдокучати не хочу. Знаю, що ви правильна женщина і мене неправильно не поймете. То я вже й піду, бо гість добрий тоді, коли вчасно йде… Вибачайте…
– Ходіть здорові, – сказала мати, а я метнувся через двір і сів на ослінець, повернувши голову до дверей, бо вони вже розчинилися і через поріг переступала нога в черевику, котрий аж лискотів. такий був начищений. З'явилась постать у костюмі і голова під капелюхом. Антрацитові очі аж палали, а на обличчі відбився якийсь особливий надих, ніби цей чоловік щойно пережив любовне піднесення.
– Ти сказав, хлопче, неправду, що твоя мати бачити мене не хоче, – сказав він. зупиняючись біля мене. – Нічого я твоїй матері лихого не вчинив, щоб вона бачити мене не хотіла…
Сказавши це, двигнув до хвіртки, і я знову побачив засмаглу шию, розкладену зморшками на рівні квадратики.
Мати вийшла до мене невдовзі, вигляд мала трохи винуватий і роблено байдужий.
– Що він хотів? – спитав я.
Мати сіла біля мене на другому ослінчику, який винесла з собою, але дивилася не на мене, а на той‑таки шматок синього плеса.
– Нічого не хотів, – сказала вона, – зайшов погомоніти. Про своє життя розказував.
І вона спокійно переказала те, що я почув. Про те, що живе він не в хаті, а в сараї, про зятя й дочку, яким повіддавав усе, навіть хату переписав. Бачив її обличчя тільки в профіль – трохи дивне воно. Якась на ньому нез'яснима м'якість, чи може, таке сьогодні освітлення? Ранок стояв сутінний і задушний, а зараз небо роз'ясніло, і не хмари його покривали, а тонка юга. Крізь ту югу ледве прокреслювалося сонячне коло, через що світло лилося на землю матове, розсіяне.
– По–моєму, він до тебе заходить не вперше, сказав я, також намагаючись дивитись на отой шматок плеса.
– Звідки знаєш? – повернулася різко мати, і я побачив уже повне її обличчя; ні, воно й справді було особливе, ніби помолоділе, чи що?
– Мадам Пелехацька сповістила, – мовив протягло я, і чомусь смуток мене пойняв, легкий і прозорий. Дивився на клаптик плеса у зеленій рамці – той клаптик синьо палав.
– І що ж вона тобі сповістила? – холодно спитав материн голос; і я міг не дивитися на неї: з її обличчя вже, напевне, зникло те тепло, яке мене дивувало.
– Деякі пікантні деталі, – мовив я. – Цього чоловіка на вулиці вже прозвали Зальотником.
Не хотів викладати всієї інформації заразом, тому замовк. Скоса зирнув на матір, бо вона, мати моя, знову стала строга, замкнута, обличчя сіре
