Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Валерій Олександрович Шевчук

це щось звичайне, конечне, а інакше й бути не може. Вона не трепетатиме й не палатиме в твоїх обіймах, але й не відштовхне тебе, вона не обцілує тебе з жаром, але вуста свої тобі подасть, бо має природжену покірність перед житейськими необхідностями. Уладжуватиме спільне гніздо, плекатиме в ньому свій лад, відвівши належне місце й тобі, а коли той лад порушуватиметься, сердитиметься й бурчатиме, але без злості й заїлості, бо розуміє чи, власне, відчуває, що злість та заїлість – це теж щось супротивне тому ладу, задля якого вона й живе. Не ганятиметься за ганчірками, а вдагятиметься скромно й пристойно, а всі речі в її домі наберуть того‑таки скромного й пристойного вигляду. Мені здасться, що саме вона могла б стати доброю й достойною парою Владеку Шарому, і я їх, може б, і звів у цьому світі, коли б не фатальна врода мого приятеля. Таня, може, і здатна захоплюватися вродою й силою, як колись короткочасно захопилася нашим однокурсником Забродою, але це її почуття платонічне, як любов до кіноактора, якого вона бачить віддалік, якого обожнюватиме, але до якого ніколи не наблизиться. Коли б я звів її з Владеком Шарим, її спокій і урівноваженість порушилися б – тоді б вона стала дразлива й нервова, а може, й ревнива. Отож я дивлюся на спокійне лице своєї однокурсниці і думаю: коли в нього отак пильно вдивлятися, воно починає ставати не таке вже й негарне; воно навіть вабити починає. Годі мені приходить у голову: а що, коли я візьму оту суху синювату руку й тихо погладжу?

Вона ледь–ледь здригається, ставить супроти мене побільшені очі, щоки їй заливає легкий рум'янець, але руки своєї не відбирає. Тоді я всміхаюся до неї, але вона відводить очі й обличчя її ніби дерев'яніє. За хвилю забирає руку і голосом трохи бадьорішим, ніж звичайно, починає розповідати, як один із наших однокурсників нагрубіянив викладачеві; ясна річ, що вона того однокурсника осуджувала.

Я знову беру її за руку, цього разу вона не здригається і не дивиться на мене здивовано, а спокійно оповідає вже про якийсь фільм. Коли ж прощається і йде, я дивлюся на її рівну суху постать, на тонкі ноги, які поблискують капроном, хоч надворі й зима, і думаю: а що, коли й справді мені полюбити цю дівчину? А ще я думаю: коли полюблю її, що це для мене означатиме: попіл чи діамант?

Думаю про це тому, бо цієї ночі мені знову приснилися сірі люди. Знову пішли на мене приступом, проламувалися крізь стіни, заходили в двері, влазили у вікно, вигулькували з кутків, спускалися на павутинні зі стелі. Сірі, голі, безлиці люди з довгими, наче щупальця спрута, кінцівками. Я скочив тоді, уві сні, з ліжка, вихопив іграшкового пістолета і стріляв у них і стріляв, палив їх вогнем, відкидав звуком пострілів, і ледь–ледь їх подужав, адже сьогодні вночі вони вели супроти мене навальний наступ.

Notes
1

Прощай, моя радосте! (франц.)

(обратно)
Оглавление Розділ першийЗВІДНИК Розділ другийПЕПА Розділ третійСВІТ, РОЗДІЛЕНИЙ НА ЧАСТИНИ   Частина І. БІЛА ВИШНЯ   Частина II. СВІТ БЕЗ ЦВІТУ   Частина III. ПОКЛИК ІЗ БІЛОЇ ПУСТЕЛІ Розділ четвертийПРОЛІСКИ Розділ п’ятийМАНДРІВКА У СПОКІЙ Розділ шостийЧЕРЕЗ ДОРОГУ Розділ сьомийЧУЖЕ ЩАСТЯ Розділ восьмийТРИЛЬЯЖ   І. ПЕРШЕ БІЧНЕ ДЗЕРКАЛО: ЗАЛЬОТНИК   II. ДЗЕРКАЛО ВЕЛИКЕ. ЮЛІАНА   III. ДРУГЕ БІЧНЕ ДЗЕРКАЛО. БРАТ Розділ дев'ятийСІРІ ЛЮДИ