Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Валерій Олександрович Шевчук
– Ні, ти падлюка, – сердито заявив залицяльник. – Той, хто кидає каміння з‑за куща, – падлюка!
Може, він і мав рацію, але його послугою (принести мені окуляри) я не відмовився скористатися. Надів окуляри, й мені стало тоскно. Чи добре те, що я так по–ідіотському викаблучуюся перед цим хлопцем? Господи, який сумний народ мусять бути блазні цього світу! Але ні, я ще не закінчив своєї гри, адже саме усвідомлення того, що я не тільки корчу з себе ідіота, але й у певний спосіб насміхаюся зі свого супротивника, притому так, що він того не помічає, тільки й утримувало рештки мого розтоптаного самолюбства. Саме тому я зважився піти на ще один крок і відчайдушно заявив, що викликаю його на дуель, а битися пропоную навкулачки. Звісно, це прозвучало по–півнячому, бо й справді, що варто цьому здорованю розмісити мене на тісто? Але я вже про нього дещо знав. Цей здоровань був інтелігентний, а раз так – гутаперчевий, отож я мав (і розраховував на те) підстави вважати, що битися зі мною він не захоче. Але він на «дуель» згодився, але тільки після того, як я поясню йому, чому кинув у нього камінь. Того, однак, не знав я і сам – не опонідати ж йому про синього чоловіка і про його підступну вдачу. Хай вважає, що тим актом я висловив до нього своє ставлення.
Я вже й раніше відзначав, що мій супротивник – хлопець недурний і легко заганяє співрозмовника в тісний кут: треба отож бути обачним. Що вас цікавить, маестро? Ага, чому це не мій приятель, тобто Владек Шарий, мститься на ньому, тон, у кого є на те підстави, а я?
– В мене теж є на те підстави, – жорстко сказав я і гордо звів обличчя.
Тоді він подивився на мене з зачудуванням і раптом сказав таке, що хльостнуло мене сильніше, ніж усі інші образи.
– То й ти закоханий у Мирославу? – спитав.
Я спалахнув, як вогонь, багато собі він дозволяє. Хіба можна говорити вголос речі, в які й сам до кінця не віриш; зрештою, моє ставлення до Мирослави – це щось більше від елементарного закохання. Я підскочив і спробував урізати супротивнику ляпаса. Він відхилився – оцей мій спалах нот потішив. Я знову запропонував йому битися і цього разу серйозно, хай він поколотить мене на м'ясо, але в душу собі я не дозволю влазити – в мене теж е своя гідність!
Мирославин залицяльник уже заспокоївся; я помітив це по тому, що на його обличчі з'явилася поблажлива усмішка. Здається, він вирішив погратися зі мною в кота й мишу, явно відводячи собі роль кота. Тобто він почав чинити мені допит, бо незвідь–чому хотів зрозуміти моє щодо нього поводження. Мислив логічно, я б сказав, схоластично логічно. Отже, мін прийняв мене як суперника в любовних справах (не без іронії, звісно), але не розумів, чому я ставлюся гак беззастережно супроти нього, а за третього суперника нашого, Владека Шарого, постаю і хочу, щоб саме він став Мирославиним обранцем.
– Адже ми обидва ваші конкуренти, чи не гак?
Ми, здається, помінялися ролями: вже не я кпив із нього, а він із мене. Тоді я сказав те, що було тільки півправдою: Владек мовляв, був моїм другом а тепер ним не є. Я сказав ще одну правду, що мій приятель шмата, отже, людина без чоловічої гідності.
– А той, що жбурляє з‑за куща каменем, резонно спитав він, людина з чоловічою гідністю?
В моєму становищі так. Я так і сказав. Я сказав цьому розумнику, що ліпше вдатися до гри без правил ніж відчувати себе обпльованим.
Але він моєї логіки не зрозумів, і справді, щиро й наївно не зрозумів. Бо нелегко зрозуміти сильному і здоровому того, в кого на плечах жаб'яча шкурка і кого з'їдають хвороби. Він зустрів дівчину, не відаючи ні про моє існування, ні про існування Владека Шарого. Дівчина на його почуття відповіла.
– Навіщо ж оці козлячі жести? – здивовано спитав він.
Він мав рацію. Просту в своїй очевидності й несхитній логічності, і я відчув, що став на цій стежці в траві ще менший, а жаб'яча шкурка на моїх плечах покривалася ще густіше бородавками. Я пролепетав щось мало переконливе, признавшись, що Мирослава мене хвилює, і згодившись, що бажання помсти, яким, я запалав, гаки нерозумне, тобто я перед ним у певний спосіб вибачився, хоч чинити це мені було зовсім нелегко – вже не грав я блазня, а таки був ним, а власну жаб’ячу шкурку, мабуть, не скину, бо це натуральне моє покриття. Не мав аргументів, щоб сперечатися. Цей хлопець мене переміг. Але безпомильно відчув я інше: він на мене не сердиться. Більше того, між нами раптом викресалася іскра: господи, подумав я, він же славний хлопець! Зирнув на мене і всміхнувся: ні, без насмішки, без іронії хоч я заслуговував на те і на друге; він усміхнувся, як усміхається одна добра людина до другої, до якої ставиться вона цілком доброзичливо. І це після того, коли я її справді пожбурив у нього каменем. Я відчув, що він хоче врятувати мене, мою потоптану гідність і самолюбство, бо не неважить мене дрібусінького на цій стежці і в жаб'ячій шкурці.
І ми вирішили від дуелі не відмовлятися. Але змагатись у гуманнішій, як він сказав, і розумнішій формі. Я запропонував шахи.
– Але майте на увазі. – сказав, трохи йому підігруючи. В мене перший розряд.
Це була брехня. Але мусив сказати оцю останню блазенську фразу, щоб закріпити оту несподівану хвилю погодженості, яка між нами пройшла.
– А що буде, спитав він. – коли хтось із нас виграє?
– Вже десять разів вам казав, – мовив рішуче. – Хочу відстояти свою чоловічу гідність.
Я н справді хотів у нього виграти. Так хотів, що думав над ходами втричі довше, ніж коли ми грали, приміром, із Владеком Шарим. Хотів пересилити супротивника хоч би терпінням, втомити його – тоді зміг би піти з кону цього дійства хай не переможцем, але принаймні заспокоєним. Принаймні доказав би, що не тільки блазня вмію грати.
Мій суперник був
