Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Схилені робітники, що дбають про те, аби якомога догодити механізмам, просто огидні, вони без упину подають їм різні болти замість раз і назавжди покінчити геть з усім, зі смородом мастил і випарами, що обпікають вуха і зовні, і зсередини, проникаючи через горлянку. Це не сором пригнув їм голови. Люди хиляться перед гуркотом так само, як схиляються перед війною. Покірно йдуть до машин, маючи лише кілька думок, які ще маячать за твердинею лоба. Це вже кінець. Хоч куди поглянь, хоч до чого торкнися — тепер усе тверде. Навіть те, що спливає у спогадах, теж мало-помалу твердне, стаючи, мов залізо, і думки про минувшину втрачають смак.

Миттю почуваєшся старим луб'ям.

Слід скасувати все життя за мурами заводів і так само обернути його на крицю, на залізо — щось корисне. І тільки тому, що сили людської любові не вистачає, аби любити життя таким, яким воно є. Тож його треба перетворити на річ, на щось тверде — це закон.

Я намагався сказати щось майстрові на вухо, він нагримав на мене, як хам, і самими жестами терпляче показав мені дуже просту операцію, яку відтепер я мав виконувати довіку. Мої хвилини, мої години, решта мого життя, як і життя інших робітників, мали піти на те, щоб наосліп забирати дрібні шпильки від того, хто калібрує їх, — ті самі шпильки й багато років поспіль. Я, правда, впорувався зі своїм завданням поганенько. Мене не лаяли, але після трьох днів цієї початкової праці доручили, вже виснаженому, тягати невеликого візка із прокладками, соватись від верстата до верстата. Там я залишав три, там дванадцять, тут лише п'ять. Ніхто й слова мені не мовив. Життя обернулось на вагання між тяжким пригніченням і маячнею. Ніщо вже не важило, крім гримотливої неперервности тисяч і тисяч механізмів, які порядкували людьми.

Коли о шостій усе зупинялося, гуркіт я забирав із собою, ніс у своїй голові, цілісіньку ніч мені вчувався брязкіт і сморід мастил, неначе мені назавжди пришили новий ніс і дали нову голову.

Змушений зрікатися всього, я мало-помалу став таким, як усі… Новим Фердінаном. А минуло лише кілька тижнів. І все-таки до мене повернулось бажання бачити людей за мурами заводу. Не тих, звичайно, які працювали в цехах, бо мої товариші, як і я, — не що, як машинний відгомін і сморід, уражена вібрацією плоть. Мені хотілося торкнутися справжнього тіла, рожевого тіла, в якого справжнє м'яке і мовчазне життя.

Я нікого не знав у Детройті, вже не кажучи про жінок. Із неабиякою морокою я нарешті дізнався непевну адресу одного «будинку», потаємного борделю в північному кварталі міста. Кілька вечорів поспіль я ходив після роботи в ті краї — на розвідки. Вулиця як вулиця, хіба що краще прибрана, ніж та, де жив я.

Я таки виявив між садків той таємничий невеликий будиночок. Заходити до нього треба було швидко, щоб поліцай, який завжди товкся неподалік, міг удати, ніби нікого не помітив. То був перший дім в Америці, де мене зустріли привітно, без брутальности — і всього за п'ять доларів. А які там гарні, тілисті жіночки, що аж пашать здоров'ям і граційною силою, зрештою, майже такі самі, як і в готелі «Лаф Келвін». Але до кожної з цих жінок я вже міг доторкнутися.

Я не міг не стати завсідником цього дому: вся моя платня осідала там. Скоро лиш вечір опускався, я відчував, що мені вкрай потрібен еротичний розмай тих привітних чарівниць, який відроджував душу. Кіно мені вже не вистачало, це слабенька протиотрута, що не має реальної сили супроти нелюдської матеріальности заводу. Отож аби жити далі, слід удаватись до могутніх визвольних тонізаторів, до засобів, що зцілюють та оновлюють людину. В тому будинку від мене вимагали лише скромної плати й нелукавого ставлення, бо їм, тим дамам, я привіз із Франції цілу купу невеличких хитрощів і вигадок. А проте суботнього вечора бувало не до вигадок, бізнес сягав апогею і я полишав таборище бейсбольним командам, що сунули цілими валками, — гарним, мужнім, кремезним хлопцям, котрим щастя, здавалось, дається так само легко, як і повітря, яким вони дихали.

Поки бейсболісти розважались, я, теж набравшись натхнення, задля власної втіхи писав на кухні оповіданнячка. Завзяття, з яким спортовці допадалися до дівчат, напевне ж не могло дорівнятися до моєї трохи немічної пристрасте. Ті атлети, певні своєї сили, були сліпі до фізичної досконалосте. Краса — це як алкоголь або затишок: звикнувши до них, ти їх уже не помічаєш.

Спортовці ходили до борделю радше знічев'я. Під кінець вони часом улаштовували страшні бійки. Миттю прибувала поліція й забирала всіх до своїх фургончиків.

До однієї з гарненьких дівчат того закладу, до Моллі, я невдовзі перейнявся неабиякою довірою, що в переляканих істот посідає місце кохання. Я, ніби те діялось учора, ще й досі пам'ятаю, яка вона була мила, які в неї довгі, білі, м'язисті, мов виточені, ноги — шляхетні й вишукані. Хай кажуть що завгодно, а справжнього аристократизму людині, безперечно, надають тільки ноги.

Ми зблизились і тілом, і душею й щотижня гуляли кілька годин по місту. Моя подружка була багатенька, бо заробляла в «будинку» до сотні доларів за день, натомість я у Форда насилу спромагався на шість доларів. Кохання, що для неї було роботою, нітрохи не стомлювало її. Американці кохаються, мов птахи.

Після роботи, попотягавши свою чортопхайку, я все-таки змушував себе вдавати чемну люб'язність, ідучи на побачення після вечері. З жінками треба бути веселим, принаймні на початку. Мене затоплювало невиразне бажання покохатися з Моллі, але я не мав уже сили. Моллі добре розуміла, як виснажує виробництво, бо вже звикла до роботяг.

Одного такого вечора Моллі несподівано дала мені п'ятдесят доларів. Спершу я пильно подивився на неї. Я не смів брати. Думав про те, що сказала б моя мати в такому випадку. Поміркувавши, виснував, що моя мати, вбога, нещасна жінка, ніколи не давала мені стільки грошей. Аби потішити Моллі, я негайно купив собі за ті долари гарний костюм пастельної бежевої барви, — four piece suite, з чотирьох предметів, — на які тієї весни пішла мода. Ще ніхто не бачив, щоб я приходив до борделю такий виряджений. Господиня навіть завела свого великого патефона, й то тільки нате, аби навчити мене танцювати.

Потім ми з Моллі пішли в кіно, щоб