Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Цей розпач мені ще тяжчий, бо Лола, заскочена в своєму кубелечку, навівала мені нову відразу, я мало не блював од вульгарности її успіху, від її пихи, напрочуд звичайної і гидкої, — її щастя, що мій шлунок був порожній. Я мов миттю підхопив якусь заразу, і мої спогади про Мюзін ураз обернулись не меншою огидою та прикрістю. У мені народжувалась клекотлива ненависть до обох жінок, ця ненависть ставала моїм сенсом існування. Мені просто бракувало інформації, аби вчасно і остаточно позбутися теперішньої поблажливости, що привела мене до Лоли: життя не переробляють.
Сміливість полягає не в тому, щоб прощати, ми завжди прощаємо забагато! І — очевидна річ! — ніяке прощення нічому не зараджує. Отже, людину добру я ставлю після решти людських створінь, на останньому місці! Не забуваймо — це аж ніяк не моя примха! Якось увечері слід міцно приспати всіх щасливих, а тоді, поки вони ще сплять, одразу й навіки позбутися їх та їхнього щастя. Назавтра вже ніхто не торочитиме про своє щастя, кожен матиме волю бути нещасливим так, як йому заманеться: хіба тільки «добрі» нещасливі? Та про що це я? Лола, напівроздягшись, ходила по кімнаті, а її тіло ще й досі видавалося привабливим. Гарне тіло — це повсякчас можливе зґвалтування, неоціненний, безпосередній інтимний прорив до справжнього багатства й до розкоші, коли вже немає страху, що їх відберуть у вас.
Лола, можливо, тільки й чекала якогось мого вибрику, аби спровадити мене. Мабуть, тільки проклятий голод спонукав мене до розважливосте. Передусім поїсти. До того ж Лола без угаву розповідала про всякий дріб'язок власного життя.
Якби раптом не стало брехні, ввесь світ годилося б закрити на два або три покоління, бо люди б тоді не знали, про що їм говорити одне з одним. Лола допитувалась, якої я думки про Америку. Я признався, що докотився до такої неспроможности і страху, коли боїшся вже не знати чого й кого, а її країна наганяє на мене куди більший жах, ніж усі прямі, потаємні й непередбачувані загрози, що коли-небудь траплялися мені, — надто через несвітську, як на мене, байдужість до моєї особи.
Мені треба заробити на шматок хліба, признавався я далі, тож я мушу чимшвидше позбутися своїх жалісливих нарікань. Тут я, до речі, дуже припізнився і тому був би вельми вдячний, якби вона, Лола, люб'язно відрекомендувала мене комусь із можливих працедавців серед своїх знайомих…
І то якнайшвидше… Мені вистачить і найскромнішої платні… Я наговорив тоді Лолі ще багато іншого непотребу й дурниць. Лола з великою досадою вислухала моє невеличке, а все ж нескромне прохання. Попервах навіть нічим не втішила мене. Казала, що не знає нікого, хто б міг дати мені роботу або допомогти. Отож ми були змушені знову розмовляти про життя взагалі, а згодом і про її власне.
Ми очима й душею немов підглядали одне одного, аж тут хтось подзвонив у двері. До кімнати вервечкою швидко зайшли чотири жінки — обвішані прикрасами, нарум'янені, зрілі, дебелі і м'язисті, надто вже знайомого мені типу. Нашвидку представивши нас, Лола, збентежившись (це було добре видно), намагалася завести їх до іншої кімнати, але вони всупереч її волі всім гуртом скористалися моєю увагою і стали викладати мені все, що знали про Європу. Європа — старий парк, де повно зужитих тіней, ласолюбних і хижих безумців. Жіночки мов з книжки читали, розводячись про Шабане й Палац інвалідів.
Я, власне, ніколи не бував ні там, ні там. Одне з тих місць занадто дороге, а до другого — надто далеко йти. Відповідаючи жіночкам, я став жертвою мимовільного пориву млявого патріотизму — ще безглуздішого за той, що звичайно з'являється в таких випадках. Я не загаявся сказати, що їхнє місто пригнічує мене. Нью-Йорк, казав я їм, — це ніби огидний поганенький ярмарок, де кожен, проте, зі шкури пнеться, щоб таки доскочити успіху…
Просторікуючи, перейнявшись позерством і штучністю, я, однак, не міг не усвідомити ще ясніше інших, крім малярії, причин тієї фізичної та душевної депресії, в якій я опинився. Адже мені доводиться міняти свої звички, вчитися впізнавати нові обличчя в новому середовищі, по-іншому розмовляти й брехати. Лінощі мають не меншу силу, ніж саме життя. Банальність нового фарсу, який тепер треба грати, пригнічує тебе, і, зрештою, аби знову за все братися спочатку, потрібно набагато більше боягузтва, ніж сміливости. Оце і є вигнання, чужина, важке і прикре спостереження життя — такого, яке воно насправді, — протягом довгих годин незатьмареної свідомости, вкрай рідкісних у звичайному плині людського часу; годин, коли ти вже позбувся звичок попередньої країни, а нові звички ще не наклали на тебе свій тягар.
У такі хвилини все посилює несвітський душевний відчай, змушуючи тебе, знеможеного, розбиратись у тому, що діється навколо, бачити людей і майбутнє такими, які вони насправді, тобто порожнечею небуття, голими кістяками, що їх, проте, слід любити, голубити, боронити й оживляти, ніби вони існують реально.
Чужа країна, інші люди навколо з трохи дивною поведінкою, менше дріб'язкової пихи, що розвіялась, гордість, яка не має на що спертися, брехливість, рідні відлуння — і більше вже нічого не треба, аби голова запаморочилась і ти загруз у сумнівах; якраз перед тобою зумисне відкривається прірва, сміховинна вузенька нора, і ти шугаєш у неї…
Подорож — це пошуки тієї порожнечі, того запаморочення для йолопів…
Четверо Лолиних приятельок аж за боки хапалися з реготу, коли я отак сповідався перед ними, вдаючи маленького Руссо. Жінки по-всякому обзивали мене, і я насилу розумів їхні слова, вимовлені з американським акцентом, м'яко і непристойно. Патетичні киценьки.
Коли ввійшов неф, Лолин хатній слуга, і приніс нам чаю, ми замовкли. Одна з жінок була, мабуть, тямковитіша за решту, бо гучно проголосила, що мене тіпає пропасниця і я, напевне, страждаю від нестерпної спраги. Попри дрож, що пройняв моє тіло, поданий начебто легенький сніданок ще й як смакував мені. Певне, ті сандвічі врятували мені життя.
Далі точилася розмова про порівняльні переваги закритих паризьких будинків, і я не завдавав собі клопоту брати в ній участь. Ті кралечки ще смакували якісь складні алкогольні суміші, добряче розігрілися від них і, зашарівшись, відчувши довіру, заговорили про
