Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
“Ах, чорт! Коли б не нашкодити собі! — сказав сам до себе Пейрад. — Він сильніший, ніж я думав. Він розігрує мене: каже, що випустить, а сам примушує говорити далі”.
— То що ж ви скажете? — спитав Карлос авторитетним тоном бюрократа.
— Пане, я справді не мав рації, шукаючи для пана де Нюсінжена жінку, в яку він був безтямно закоханий. Це причина неласки, яку я заслужив, бо здається, що несвідомо для себе я зачепив чиїсь дуже важливі інтереси.
Дрібний урядовець залишався байдужим.
— Але я досить добре знаю поліцію після п’ятдесяти двох років роботи, — провадив Пейрад, — щоб утриматись після догани пана префекта, який, безумовно, мав рацію...
— Ви відмовилися б від вашої примхи, якби пан префект попросив вас про це? Я думаю, це був би найкращий доказ щирості того, що ви мені кажете.
“Ого! Ого! — казав сам до себе Пейрад. — Ах, чорт забирай, сучасні агенти варті агентів пана Ленуара!”
— Відмовитись? — сказав Пейрад уголос. — Я зачекаю наказу пана префекта. Проте, якщо ви хочете зайти, ось ми приїхали до готелю.
— Де ж ви берете гроші? — спитав Карлос наполегливо й проникливо.
— Пане, я маю друга... — сказав Пейрад.
— Розповідайте це, — відповів Карлос, — судовому слідчому. Ця смілива сцена була наслідком однієї з тих простих комбінацій, що можуть виникнути тільки в голові такої людини, як Карлос. Він послав уранці Люсьєна до графині де Серізі. Люсьєн попросив особистого секретаря графа спитати в префекта від імені графа відомості про агента, послугами якого користувався барон де Нюсінжен. Секретар повернувся з довідкою про Пейрада — з копією резюме на його справі.
“У поліції з 1778 року, в Париж прибув з Авіньйона за два роки перед тим. Не має статків і моральних принципів, довірений державних таємниць. Живе на вулиці ле Муано під ім’ям Канкоель — назва невеликого маєтку, де живе його родина в департаменті Воклюз, — родина, зрештою, статечна. Недавно його шукав один із його внучатих племінників, на ім’я Теодоз де ла Пейрад (див. рапорт агента, документ № 37)”.
— Це ж він і є той англієць, у якого Контансон служить за мулата, — скрикнув Карлос, коли Люсьєн приніс йому, крім довідки, усні відомості.
Через три години цей чоловік, з активністю головного командувача, знайшов через Паккара якогось нешкідливого співучасника на роль переодягненого жандарма, а сам перевдягся поліцейським офіцером. Тричі вагався він, чи не вбити Пейрада в фіакрі; але він назавжди заборонив собі вчиняти вбивство власною рукою, і вирішив спекатись Пейрада в свій час, показавши на нього, як на мільйонера, якому-небудь звільненому каторжникові.
Пейрад і його ментор почули голос Контансона, який розмовляв з покоївкою пані дю Валь-Нобль. Пейрад зробив Карлосові знак залишитися в першій кімнаті з таким виглядом, немов казав: “Ви матимете змогу переконатись у моїй щирості”.
— Пані згодна на все, — казала Адель. — У цю хвилину пані в однієї зі своїх подруг, пані де Шампі, яка ще на рік має мебльовану квартиру на вулиці Тебу, і, звичайно, передасть її пані. Там для пані буде зручніше приймати пана Джонсона, — меблі ще дуже гарні, і пан зможе купити їх для пані, порозумівшися з пані де Шампі.
— Добре, дитино моя. Якщо це ще не морква, то хоч гичка з неї, — сказав мулат остовпілій дівчині, — та ми поділимось ...
— Ого, оце так темношкірий! — скрикнула мадемуазель Адель. — Якщо ваш набоб — справді набоб, він, звичайно, подарує меблі пані; строк найму закінчується в квітні 1830 року, ваш набоб зможе поновити його, якщо йому там сподобається.
— Моя дуже задоволн! — відповів Пейрад, що, ввійшовши в кімнату, ляснув покоївку по плечу.
І він подав знак Карлосові, той так само знаком показав, що він розуміє, що набоб мусить залишатись у своїй ролі. Але сцена несподівано змінилась через появу особи, з якою ні Карлос, ні префект поліції нічого не могли б зробити. Раптом прийшов Корантен. Він побачив відчинені двері і зайшов мимохідь глянути, як його старий Пейрад грає роль набоба.
— Префект мені скрізь “надокучав”, — сказав Пейрад Корантенові на вухо. — Він викрив мене в набобі.
— Ми повалимо префекта, — відповів Корантен своєму другові на вухо.
Потім, холодно вклонившись, він почав нишком розглядати урядовця.
— Залишайтесь тут до мого повернення, я їду в префектуру, — сказав Карлос. — Якщо я не повернуся, можете виконати свою примху.
Сказавши це Пейрадові на вухо, щоб не компрометувати його особу перед покоївкою, Карлос вийшов, не маючи бажання залишатися далі під поглядом новоприбулого, в якому вів упізнав одного з тих білявих синьооких людей, що викликають крижаний жах.
— Це поліцейський офіцер, якого мені надіслав префект, — сказав Пейрад Корантенові.
— Оце? — відповів Корантен. — Ти таки вскочив. У цього чоловіка три колоди карт у черевиках, це видно з постави ноги; адже поліцейський офіцер не має потреби переодягатись!
Корантен прожогом кинувся зі сходів, щоб з’ясувати справу; Карлос сідав у фіакр.
— Гей, пане абат! — гукнув Корантен.
Карлос повернув голову, побачив Корантена і сів у фіакр.
— Оце й усе, що я хотів знати. На набережну Малаке! — гукнув Корантен візникові, вкладаючи пекельний глум в інтонацію і погляд.
“Ну, — сказав сам до себе Жак Коллен, — я таки вклепався! Вони добрались, треба їх випередити і, головне, взнати, чого вони від нас хочуть”.
Корантен п’ять-шість разів бачив Карлоса Ерреру, а погляду цієї людини не можна було забути. Корантен впізнав насамперед широкі плечі, одутле обличчя і підкладний каблук у три дюйми.
— Ах ти, стариган, тебе розіграли! — сказав Корантен, побачивши, що в кімнаті нема нікого, крім Пейрада й
